Ініціація

«Ще трохи зачекаю», — вирішила і, щоби не психувати без глядачів, присвятила годину професійному росту: ретельно перечитала методичку, яку отримала на семінарі. Потім ще раз перечитала.

Коли годинник повідомив, що вечір став ніччю — 23:00, — то зрозуміла, що психи не допоможуть — час діяти. Кинулася до мобільного Перегуді дзвонити.

«Абонент не може прийняти ваш дзвінок…»

Тасине серце — бумц! І впало.

— Щось сталося… — прошепотіла збентежено. — Щось погане, біда.

Якась інша жінка від такого трагічного передчуття опустила би руки, залилась би слізьми, але Тася тільки вчора стала жінкою і так скоро свого щастя відпускати не збиралася.

«Дзвонитиму йому до півночі, — виробила план. — До опівночі не відгукнеться — увесь район на ноги підніму».

Дзвонила-стукала до Павла безперестану, наговорила з десяток голосових повідомлень, відправила стільки ж есемесок — ані гу-гу. Та коли до закінчення доби лишилося 15 хвилин, хтось стук у вікно.

Підбігла, визирнула: Перегуда стоїть. Живий-здоровий. Не побитий, не скалічений. На двох ногах, які точно рухаються, а раз рухаються, то якого біса ті ноги Перегуду до Тасі вчасно не привели?!

Халат на грудях запахнула: чоловік іще заслужити має, аби Тася для нього халат зняла! Мобільний у кишеню (принципова професійна звичка — бути на зв’язку з імовірними клієнтами цілодобово), дурне в голову — пішла двері відчиняти.

…Перегуда стояв перед дверима похмурий, розчавлений. Щосили вмовляв себе: тримайся, твою дивізію! Не показуй жінці, що цей день вивернув тебе шкірою всередину. Просто скажи: вибач, справи затримали, «Нива» поламалася, півдня у ній колупався, бо в Києві до механіків звертатися не варто, там ціни захмарні, за ремонт стільки заплатиш, що на ті гроші другу «Ниву» купити можна, тож ще раз вибач, солодких тобі снів, Тасю, а за нове життя завтра побалакаємо, я оце тільки заради того і стукнув тобі у вікно, щоб сказати: завтра буду в тебе з самого ранку.

— А я теє… в Києві мобільний загубив, — сказав.

— Голову ти в Києві загубив! — обурено вигукнула Тася. — Не міг у когось попросити телефону, щоби мені подзвонити? Не міг сказати: «Тасю, я живий-здоровий, зі мною все гаразд»? Я ж тут уже ледве не сконала від страху! Я ж уже думала: все, вбили Пашку, на шмаття порізали! Сто разів тебе набирала! Сто разів!

— Тасю… Все нормально… Прошу, не сердься! Нічого поганого вже не станеться, — виправдовувався. Так і стояв за метр від розбурханої нотаріусихи, ніби і кроку до неї ступити сил не вистачало. — Принаймні сьогодні не станеться, — додав.

Тася б на те не змовчала: стільки слів у голові за години тривожного очікування накопичилося, та в кишені халата задзеленчав мобільний і за принциповою професійною звичкою бути з ймовірними клієнтами на зв’язку цілодобово Тася вихопила мобільний. До вуха:

— Алло…

Вислухала людину на іншому кінці дроту, знітилася вкрай. Простягнула Перегуді мобільний.

— Твій Валєрчик. Каже, що не може до тебе додзвонитися.

Колись пізніше, на прийомі в психоаналітика (якби Перегуда знав про існування психоаналітиків і навіть навідався до одного з них), він міг би яскраво і переконливо описати вир суперечливих моторошних емоцій, які накрили його після банальних Тасиних слів: «Твій Валєрчик». Та не тієї миті.

Вихопив у Тасі мобільний.

— Валєрчику, що? Що сталося? Кажи! — кричав у мобільний.

— Де ти був цілий день?

— Воно тобі треба? Що в тебе? Я зараз виїду до тебе, Валєрчику!

— Та замовкни, тату! — крикнув Валєрчик. — Мені з Карасівки подзвонили, бо до тебе достукатися не змогли!

— А їм що треба?!

— Кажуть: наша хата на хуторі горить.

— Що?!

— Хата горить! Там усі гасять. Усе село! Кидай свою нотаріусиху, лети додому! Може, хоч щось урятувати встигнеш.

…Ще той політ, коли на кожному крилі по кілька бід повсідалося: тягнули Перегуду додолу, шматували серце. Сміялися: мовляв, от бачиш, чоловіче, ще не вичерпались події цього дня.

Загарчав, кинувся до «Ниви». Тася не покинула своє нове щастя — відважно вскочила вслід за Павлом до його автівки в халаті і капцях. Перегуда нічого не бачив: ані Тасі, ані ям на дорозі. Гнав бідну «Ниву», наче і її хотів добити цієї ночі. Вдивлявся в обриси хутора, який уже виднівся вдалині: темно, ані вогню, ані полум’я. Тільки світло фар кількох автівок: скупчилися на краю хутора, світили на Перегудине обійстя, а самого обійстя не видно, наче туманом оповито. І тільки задушливий запах гару, що їв очі навіть за кілометр від епіцентру біди, свідчив: то не туман.

— Так диму багато… — прошепотіла Тася. — Хай би хоч хата вціліла.