Ініціація

Хто? Яскраве, мов полум’я, пекуче питання заполонило весь простір. Хто?.. Шовкопляс? Бив Галю, поки та не призналася, що з Павлом тягалася, затаїв злобу, дочекався, коли Павло з дому поїде, і підпалив? А потім разом з усіма припхався пожежу гасити, щоби ніхто його самого не запідозрив? Та може бути. Але Шовкопляс не таке вже падло, аби стару бабцю у хаті живцем спалити, а Шовкопляс знав, сука, що в Перегуди бабця живе. Ну, себто жила, бо куди поділася — ще одна загадка. Може, в хаті загорілося, бабця перелякалася, вибігла надвір, кинулася геть і тепер блукає десь поблизу, бідаха. А може, бабця оцю вогняну феєрію і влаштувала? Погрожувала ж зранку: «Тебе треба покарати, Германе!» Перегуда і значення тим словам не надав, а воно он як обернулося. Та чи в змозі стара людина такий грандіозний підпал організувати? Це ж треба знати, де якусь займисту рідину купити, притягти її сюди, порозливати, підпалити, а бабині мізки на розробку таких планів уже не здатні.

Тоді хто? Згадав погрози патріотичних «дресалівців»: може, розкрили його з Гіві хитрий план і пішли на випередження?

— І Герман, падло, казав: поки чужими хатами займатимешся, свою втратиш… — прошепотів. — І Тася сердилася. Казала: хоч знищ своє господарство, але житимемо в мене. У райцентрі.

Ошаленів. Підвівся. Стоїть, на Тасю дивиться.

Тася вийшла з «Ниви», в халатику, капцях на босу ногу, посунула до Перегуди.

— Ще з півгодини пожежників і поліцію чекати доведеться, Пашо. Але то нічого. Для нас важливо їх дочекатися. Треба, щоб усі до одного папірці були: щоб вони все тут обстежили і дали нам висновок про умисний підпал.

«Не Тася, — подумав Перегуда. — Хіба б так побивалася, якби сама все те зорганізувала? А вона бач як. Хвилюється».

— Де бабця поділася — зрозуміти не можу, — сказав тоскно.

Тася брівки звела, мить подумала.

— Знаю, де вона може бути!

— Ти знаєш? Оце так!

— Знаю, Пашо!

— І де?

— Герман її забрав, — сказала.

Перегуда вухам не повірив. Вирячився.

— От послухай, — заторохтіла Тася. — Герман — колега мій, із Києва. Він торік допомагав твоїй бабці угоду на купівлю хати на хуторі оформлювати. Носився з нею тоді, як з писаною торбою: «Наталю Іванівно, не переживайте. Якщо з часом передумаєте на хуторі жити, то я вам у місті інший варіант знайду». А сьогодні в Києві на семінарі я його перестріла і кажу: Германе, чуєш? Таку ти мені свиню підклав. А Герман: що за свиню, Тасю? А я йому: у мене тепер мужчина пристойний є, хочу, щоб він до мене переїхав, та тільки він — дуже вже совісний, бабцю твою собі на шию повісив. Ще потягне її з собою до мене. А воно мені треба? Кажу: допомагай. Знайди своїй бабці місце в будинку для літніх людей чи ще якийсь варіант.

— І він що?

— Та що. Сказав: не існує проблем, які не мають рішення. А ввечері… Коли ти щез, а я тебе все у вікно виглядала. Бачу: райцентром автівка Германова їде.

— Сьогодні?! Увечері?!

— За півгодини до того, як ти об’явився. Я ще здивувалася: невже одразу проблему вирішив? Та він такий, оперативний. Певно, змотався на хутір і забрав бабцю.

Перегуда завмер: коліщатка в голові закрутилися, гнів очі залив. «Так ти оперативний, Германе? Одразу проблеми вирішуєш? Пообіцяв, що не буде в мене хати, то вже і нема?! Так я ж теж твою хату знайти можу! Ще й як можу!»

— Тасю, — прохрипів. — Дочекайся поліції. І пожежників. Мені терміново в одне місце зганяти треба.

— Та куди? Здурів?

— Тасю! — підвищив голос. Метал задзвенів. — Дай мені свій мобільний! І покажи, де там є номер Германа. Він же є?

— Є, — простягнула чоловікові телефон. — Ти ж не станеш посеред ночі людину тривожити тільки задля того, аби взнати, як бабця почувається?

Перегуда вихопив у Тасі мобільний.

— Тасю, — сказав. — Я твого Германа на попіл розітру.

— Може, ще вб’єш через свою бабцю?! Та де таке побачиш! Хата згоріла, а йому бабця пече!

— Яка бабця?! Це падло тебе в Києві сьогодні лапало посеред білого дня! Я бачив! Просто на вулиці! На очах у всіх! — вигукнув уже з «Ниви».

На газ. Аж курява з димом перемішалися.

— Та що відбувається?! — закричала Тася «Ниві» услід. — Ти здурів?! Знайшов час для ревнощів! Якого біса я повинна стирчати тут сама?! У халаті! Капцях! І нових трусах! Я не хочу! Це нечесно!

А хто обіцяв, що буде чесно? Павло присягався, що в них із Тасею все по-людському буде, а не по-чесному.

Перегуді теж здавалося до біса нечесним усе, що відбулося з ним того нескінченного дня, та адекватних висновків не зробив: не зупинився хоч на хвильку, не переконав себе завмерти, забитися у кут, перечекати, осмислити довгий перелік причин, які навалилися на нього карколомними наслідками. Де там! Мчав далі шукати пригод на свою сраку, наче мало йому подій, іще хоче.