Ініціація

Гнав автівку на Київ, бачив: ось його надпотужна, швидша за космічний корабель «Нива» фатально-легко наздоганяє пердуху «Тойоту». Гігант Перегуда виходить із «Ниви», земля здригається від кожного його кроку. І Герман — крихітний, безпорадний, переляканий — теж здригається: тремтить, як холодець, скиглить, благає про пощаду. Та гігант забуває про милосердя, бо — чесно! Жити треба чесно! Хапає покидька Германа за шкірку, піднімає над землею на рівень звичайної п’ятиповерхівки, оголошує вирок, гарчить, мов грім: «Кара! Стара мудра жінка Наталя Іванівна Костомарова знала, що говорила. Час покарати тебе, мерзенне ти гниле створіння! Кара тобі! За те, що стару бабцю помирати викинув! Що спалив мою хату! Що Тасю лапав! Кара!» Та на етапі, коли гігант мав би обрати жахливий засіб покарання і оперативно реалізувати його, фантазії Перегуди ганебно гальмували, бо замість розіп’ятого, приміром, чи підвішеного за ногу до ліхтаря Германа перед очима плигали інші картинки: цинічні «дресалівці» верещали: «Московський ти гандон», Гіві ляскав Павла по плечу: «Доволі непогана пропозиція», злий Сашко Шовкопляс простягав пляшку: «Хильнеш моєї горілки? Чи тобі з усього мого тільки моя Галя до вподоби?» Перегуда знизував плечима, тягнувся до пляшки, та все навкруги раптом накривав їдкий дим зі згарища, і ось уже — нічого навкруги, тільки темна, непрозора порожнеча.

І шляху перед очима не видно.

— Та ні! — хитнув головою, намагаючись відігнати страшні видовища, в кермо вчепився, у темну трасу очима вп’явся. — Не вистачало мені ще в ДТП втрапити!

Дурні фантазії відступили. Напружився, зосередився: знайде в Києві Германа! Зателефонує з Тасиного мобільного, і хай тільки це падло не відповість на нічний дзвінок колежанки. Перегуда спитає адресу Германа. Скаже: Тася наказала терміново передати важливі документи. Герман вкаже точку своєї дислокації, вийде з дому, аби забрати документи, і тоді врешті Перегуда вчепиться у виродка, щоби уже не відпустити. Альтернатив не розглядав. Пригода обіцяла стати абсолютно безальтернативною.

— Не бійся, козел ти драний! Я тебе не вб’ю. Мертві вже ні за що не відповідають, а ти ще маєш відповісти! — шепотів гарячково. — Як не по закону, то по совісті.

Дурні фантазії остаточно відступили: тиснув на газ, вдивлявся у вогні заправки попереду, і вже майже проїхав її, бо заощадливий — у багажнику повна каністра, та боковим зором зафіксував самотню «Тойоту», що стояла збоку від колонок із пальним на майданчику, де водії перепочивають, п’ють каву перед тим, як продовжити шлях. Герман?!

На гальма! «Нива» зупинилася метрів за десять за заправкою.

— Не чекав? А от тобі й «здрасьтє», суко, — прошепотів Перегуда.

Вийшов з автівки, посунув до «Тойоти» повільно-важко, наче кожен крок мав не тільки наблизити його до Германа, але і надати неймовірних сил поставити вагому крапку в злочинах нотаріуса. Та з кожним кроком набирався лише люті. «Оце так! — стукало в скроні. — А що ти тут робиш, Германе? Бабцю кудись запроторив, підпалив мені хату, повертався до Києва з перемогою, зупинився тачку заправити, бо увесь свій бензин навколо мого обійстя порозливав, і тепер відпочиваєш? Кавою свої звитяги відмічаєш? Так не вийде, нотаріусе! Надто ти мене погано знаєш, раз отак скоро на мені хрест поставив! Сам зараз переконаєшся! Сам…»

До «Тойоти» підійшов, у вікно зиркнув: за кермом Герман спить. Голову відкинув, аж щелепа відпала, так солодко дрімає.

— Нє, ну не сука?!

Стук у вікно «Тойоти». Чисто як ватажок «дресалівців» вранці, коли виманював Перегуду з «Ниви». Герман і не ворухнувся.

Перегуда вибухнув.

— Германе! — гаркнув щосили.

Не помітив, як із будівлі заправки вислизнули дебелий заправник і жінка-касирка: завмерли, витягнули шиї, вдивлялися збуджено-насторожено.

Різко відчинив дверцята «Тойоти», вхопив сплячого Германа за шкірку та як смикне: ану, прокидайся, твою дивізію! Тіло Германа зрушило, викривилося: голова і тулуб вивалилися. Голова — бах об землю, і кривава калюжа навколо голови. Ноги так і лишилися стирчати в салоні, і сам Герман нагадував тепер не людину зовсім, а дивакуватий знак запитання із кривавою крапкою під ним.

— Убивають! — заволала касирка. — Ой, люди! Убивають, убили…

Перегуда не встиг і здивуватися. Зі спини на нього навалився дебелий заправник, повалив на землю, дав по голові так, що Перегуда відключився, скрутив руки вчасно приготовленою пластиковою мотузкою.

— Вовік! Поліцію викликати? Чуєш? — усе на тій же високій ноті волала жінка.

— Викликай! Я пасажира в коморі зачиню!

— Та що ж це? Люди! Що ж це? Вбивають прямо на заправці! — ніяк не вгавала жінка.

— Курко! Заткнися вже, тут нікого нема! — гаркнув заправник. — У поліцію дзвони. Отепер дзвони!

У темній комірчині підсобного приміщення заправки зв’язаний Перегуда лише повертався до тями, коли тремтячий від збудження заправник завмер перед вхідними дверима поряд із такою ж тремтячою касиркою. Вдивлялися в дорогу, якою ось-ось мали прибути поліцейські.

— Такий фарт, — сказав заправник.

— А раптом здогадаються? Чуєш, Вовік, мені страшно.