Iстина поруч

Хоч Петро вже й звик до мовчазностi Синiв Риби, але все-таки дивно бачити величезний натовп i не чути жодного звуку! Так, наче Петро стояв за товстою скляною стiною - рухи бачив, в голоси не пробивалися.

Коли Могутнiй Гiсть у супроводi воїнiв пiдiйшов ближче, увесь натовп, як одна душа, повернувся до нього спинами. Петро звичним рухом обернув обличчям до себе найближчого, i в ту ж мить обернулися всi. В темрявi Петро бачив лише першi лави, за кiлька крокiв постатей не можна було розрiзнити. I вiн уже в котре згадав земнi ночi з їхнiм нiжним, серпанковим свiтлом зiрок i Мiсяця. Та навiть i без Мiсяця на Землi вночi все ж таки видно. А тут хоч око виколи - темрява стоїть стiною. А венерiйцi бачать, недарма ж у них такi побiльшенi очi. Хотiлося присвiтити лiхтарем - розпанахати темряву мечем голубого промiння. Але Петро боявся ослiпити Синiв Риби. Стояв i вдивлявся в темряву. I поволi перед ним проступила чудова картина.

Одяг венерiйцiв почав свiтитися нiжним зеленкуватим свiтлом, а через те, що на ногах у них не було нiчого,- свiтнi спiралi нiби плавали в повiтрi. Свiтилося i їхнє високе волосся - здавалося, над головами здiймаються променi. Коли ж Петровi очi трохи звикли, вiн почав бачити i вiдсвiти на обличчях, особливо в очах... "А може, в них очi самi випромiнюють свiтло? - подумав, сiдаючи на горбку. - Бiдолахи, коли б вони мали голос та оце заспiвали..."

В глибокiй тишi рухались венерiйцi i, як спостерiг Петро, рух був не хаотичний, а злагоджений, вiдчувався певний ритм. Ось вони попарно подалися кудись по берегу i зникли в темрявi. Бiля Яворовича сидiли тiльки тi, що прийшли з ним - четверо юнакiв. Постатi їхнi не свiтилися, Петро чув лише їхнє дихання. Але за кiлька крокiв вiн помiтив одного мiсцевого венерiйця, одяг якого не зеленiв, а жеврiв. Цей стояв непорушно, обличчям до моря, i Петро чомусь вiдчув спiвчуття до нього, жаль. Здавалося, важка венерiйська нiч нiколи не мине, а вiн отак стоятиме i жеврiтиме своєю мукою, своїм горем.

Яворович повернув голову в бiк принишклого моря i аж скрикнув од несподiванки. Воно все цвiло зеленими гiлочками! Це дуже красиво - з глибини чорного мороку виринає одна пара, потiм друга, за ними ще й ще.. Ось вони пiдпливають до берега, виходять з води, наближаються спочатку до свого Могутнього Захисника, а потiм проходять повз того, що самотньо жеврiє, повернувшись до моря. Ходи їхньої не видно, вони нiби пливуть у повiтрi нiжно-зеленi вiзерунки линуть у цiлковитiй тишi i вiд цього здаються якимись нереальними, ефемерними.

Десь у самiсiнькому Петровому серцi починає звучати музика - тиха, нiжна, як струмочок, що пробивається помiж травою. Струмок бiльшає, повнiє, i Петро починає стиха наспiвувати якусь мелодiю, наспiвує в такт руху Синiв Риби, що виходять i виходять з моря на суходiл.

- Ех, якби симфонiчний оркестр... - Це ж венерiйська Вальпургiєва нiч!

Видовище продовжувалось кiлька годин.

Петро дивився цю мiстерiю i линув думками на Землю. Все-таки людству пощастило: воно має кращу планету! Хоч земна природа i не така щедра, людям доводиться пристосовувати її до своїх потреб, зате ж вони не схованi, як зерно в стрючку, перед очима людей - безмежнiсть космосу... Що, якби оцим венерiйцям показати космiчний простiр, пронизаний свiтлом?

Повз нього пливли i пливли пари, а його ятрило одне: як їх вивести на сонячнi гони?

Коли пройшли останнi Сини Риби, той, що вiдсвiчував рожевим, пiдступив до Яворовича i, звичайно, повернувся спиною. Петро обернув його, той сiв поруч i все торкав Петрову руку. Що вiн цим хотiв сказати, Яворович не розумiв, але щось, мабуть, дуже для нього важливе. Вiн явно хвилювався рука його злегка тремтiла. Ще гострiше вiдчув Петро їхню велику бiду вiдсутнiсть звукової мови Самi вони якось спiлкуються, але як? Iнколи Яворовичу починало здаватися, що це вiн втратив здатнiсть говорити, що при аварiї з ракетопланом його контузило. Тодi починав розмовляти сам iз собою або спiвав. Переконувався, що цiлком здоровий, адже чує власний голос. I все-таки нiяк не мiг збагнути, чому ж не чують вони?

Рожевий супроводжував Яворовича в мiсто, зайшов до вiдведеного йому покою. Щось таки його дуже тривожило, бо не вiдступав i на крок. Це зацiкавило Петра, i вiн пильно приглядався до його жестiв.

Принесли гiрлянду якихось фруктiв, нанизаних на гнучку лозинку. Як тiльки Петро простягнув руку, щоб розпочати вечерю, Рожевий вiдсунув ту гiрлянду, показав, нiбито їсть, а тодi враз упав на пiдлогу i зобразив сон. Виходило, що цi плоди сприяють сну, а вiн не хоче, щоб гiсть спав. Але чому, з якою метою?

Незабаром, коли Рожевий вдався до графiки, Петро почав потроху розумiти його. Iз тих численних каракуль, якi важко назвати малюнками, виходило, що в кожного у цьому мiстi є подруга (дружина, кохана), тiльки в Рожевого нема вона якось потрапила до Головатих i перебуває тепер у Захмарнiй Країнi. Як це сталося, Петро не зрозумiв, та це його не дуже й цiкавило. Головне вiн зрозумiв добре: Рожевий просить допомогти визволити свою кохану. Облишити все i пiти в Захмарну Країну.