Iстина поруч

Незвично, ну просто дико - розмовляти мовчки, i Яворовичу важко було втримати слова, що народжувались одночасно з думкою i вилiтали, як птицi. Вiн усвiдомлював, що цiй беззвучнiй природнiй радiостанцiї, якою є Голова, звуковi хвилi заважають, але кожного разу, як тiльки хотiв висловитись розкривав рота. Зрештою перестав гукати, а тiльки хапав повiтря. Коли б Головатий умiв смiятися, то, безперечно, насмiявся б уволю. Але на його обличчi не вiдбивалося нiяких емоцiй, здавалось, вiн думав про щось своє i не звертав нiякiсiнької уваги на людину.

Петро обiйшов кругом. На потилицi в Головатого побачив здоровенну гулю, покриту жовтою плiвкою. Ставши перед очима, продовжував мовчазну розмову.

"Цiкаво, як ви опанували мою мову?"

"Я заглянув у твiй мислячий апарат i позичив пам'ять".

"Не точно висловлюєтесь, - зауважив Петро. - Коли б ви позичили мою пам'ять, то я б уже її не мав".

"Я скопiював запас ваших символiв".

"Оце вiрнiше".

"Розкажи, що ви називаєте Землею", - попросив-наказав Головатий.

- О, наша Земля - чудова! - пiднесено заговорив Петро, а тодi продовжував у думцi: - Приголублена Сонцем, вона буяє зеленню суходолiв, гойдає океани, повнi риб, а над поверхнею її - прозора атмосфера, в якiй лiтають птицi, шугають апарати, створенi людиною.

"Ваше слово "Сонце" означає слiпучий диск. Що це таке?"

Петро на мить зажмурився i уявив ранок. Не думав словами, а уявляв живi картини. Ось вiн дивиться з балкона на Київ. Ще тiльки четверта година, а небо пойнялося сяйвом, на його тлi вирiзьблюється золота макiвка Софiї, а внизу темнiє зелень садiв i паркiв. Щебечуть пташки, тiнi прозорiшають, i ось на чиєсь вiкно упав гарячий промiнь!

Яскравий диск Сонця спливає вище i вище, i здається, що то й не диск, а отвiр у небi, крiзь який переливається океан свiтла, що виграє за голубою сферою...

Потiм Яворович пригадав собi луки - в мiрiадах росинок виблискує Сонце; уявив сади, обтяженi яблуками - юнак труснув стовбур (а це ж вiн, Петро, в материному саду), i на його засмаглу спину разом з краплями роси посипались яскравi Сонця...

"Так що ж таке Сонце?" - знову мовчазно спитав Головатий.

"Сонце - велика Iстина, якої не знаєте ви, хоча й живете поруч з нею", - вiдповiв Петро.

"Iстину ми вiдкрили, i образ її не диск, а хвиля".

Петро уявив дiючу модель Сонячної системи: рухається в просторi свiтна сонячна куля, а навколо неї меншi кульки - планети - Меркурiй, Венера, Земля, Марс, Юпiтер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон...

Голова спокiйно-величаво сприймала уявнi Петровi картини i схеми, потiм заронила йому думку:

"Система ця досить чiтка, але звiдки вона з'явилась у твоїй пам'ятi? В глибинах нашої мудростi таких легенд немає. Ти - феномен i будеш доброю поживою для мозку. ("Поживою?"-Петро стиснув корпус мазера). Чого по всiй твоїй структурi побiгли струми? Поживою - значить об'єктом для вивчення".

- I я хочу вивчати, - сказав Яворович.

"Яблуко яблуню?"

Петро подумав i вiдповiв:

- А хоча б i так. Адже яблуко має в собi яблуню в потенцiї.

"Якийсь могутнiй розум виткав тебе - оригiнальну загадку. Та я розгадаю, розгадаю".

- Добре, - промовив Яворович. - Тепер дайте менi уявлення про себе: хто ви i що ви, яке ваше мiсце на цiй планетi?

Деякий час вiдповiдi не було: чи Велика Голова не бажала вiдповiдати, чи, може, збиралась з думками. Нарештi Яворович одержав бiопередачу:

"Ми - центр усього навколишнього свiту, джерело i мета, першопричина i наслiдок".

"Ого!.. - щиро здивувався Петро. - Першопричина i наслiдок... А iншi народи, що живуть там, унизу? На них ви не зважаєте?"

"Подивися вдалину по колу".

Яворович почав дивитися. Спочатку нiчого, крiм сувоїв хмар i жовтої iмли, не бачив. Та ось, наче крiзь сiтку якогось величезного екрана, почали вирiзьблюватися далекi натовпи венерiйцiв - усiх отих Синiв Риби, Нащадкiв Тигра, Дiтей Грому - вони снували, наче комашня, роблячи свою буденну роботу. Петро переводив погляд все далi i бачив серед лiсiв, понад рiчками, вздовж морських берегiв скупчення їхнiх жител, - нiби пролiтав над планетою. Упiзнав i Країну Щитiв, побачив i високоволосих, якi спочатку хотiли вбити його, а згодом шанували, як посланця долi. Скрiзь, куди б не кидав погляд, помiчав дiяльних, невтомних iстот. Багато їх лiсовими стежками прямувало до Захмарної Країни, i плечi їхнi згиналися пiд тягарем нош.

"Тепер поглянь, як ми зважаємо на них, а вони - на нас, як вони виконують волю свого Великого Розпорядника.

Враз усi, де хто не був, обернулися обличчями до Захмарної Країни i вклякнули на колiна. I тi, що в селищах, i тi, що в лiсах, i тi, що в дорозi,- всi побожно опустилися на колiна.

"Та вони моляться вам, як богу! - вигукнув Яворович. - Тiльки он тi, довговолосi, не зiгнулися!.." - додав, не приховуючи радостi.

"Неймовiрно, але це так: довговолосi роботи вийшли з-пiд контролю... В них розвинувся iнстинкт до боротьби, хоча була запрограмована покора".

Роботи? Це ошелешило Яворовича. Може, з хвилину вiн стояв мовчки. Далекi обрiї затьмарились, i тепер перед його зором були самi жовтавi хмари.