Iстина поруч

"Та невже планета заселена роботами?" - скрикнув, дивлячись у напiвзаплющенi очi Голови.

"Так, усi вони - витвiр нашого iнтелекту".

"Але ж я бачив їх зблизька, це живi iстоти! - заперечив Петро. - Вони мають не тiльки розум, а й емоцiї".

"Хтось вклав у твою пам'ять примiтивне поняття про роботiв як про механiчнi допомiжнi пристрої. От i зараз ти уявляєш собi незграбнi механiзми на зразок оцього твого робота. А насправдi найдосконалiшi роботи конструкцiї, створенi на бiологiчнiй молекулярнiй основi. Так, це живi iстоти, здатнi до розмноження i удосконалення. Вони творять свою культуру точнi науки, етику, естетику, фiлософiю. Але нiхто з них, навiть найрозвиненiшi екземпляри, не знає, що вони - роботи. Трапляються окремi генiальнi одиницi, яким вдається прочинити дверi Iстини, але їх вважають божевiльними i замикають за iстиннi дверi. I чим бiльше вони гукають: "Ми роботи", тим пильнiше їх стережуть. Бо самосвiдомiсть основної маси роботiв не може сягнути такого рiвня. Це ти знаєш i по собi.

Яворович був такий приголомшений цими вiдкриттями, що в першу мить не звернув уваги на тонко замасковану iронiю Голови. Потiм змiст останньої коротенької фрази почав поступово прояснюватись у його свiдомостi. "Знаєш по собi"... Що це означає? Виходить, що вiн...

- Нiчого мене морочити! - розсердився Петро. - Я не робот, чуєш, я людина!

"Називай себе як хочеш. Але деякi можливостi в тебе навiть меншi, нiж у наших звичайних роботiв. Твiй голосовий апарат не здатний творити ультразвуки, а слуховий - їх сприймати".

"Он воно що! - аж зрадiв Петро. - Значить вони розмовляють за допомогою ультразвукiв! А я думав: нiмi..."

"Якщо бажаєш - я удосконалю твої рецептори: сприйматимеш найширший дiапазон звукових хвиль, бачитимеш iнфрачервону i ультрафiолетову гаму променiв. I це буде моя вiдповiдь тому, хто тебе прислав, твоєму авторовi".

- Дивуюсь я, - спокiйно, з гiднiстю промовив Яворович, - невже отакий могутнiй розум не може осягнути тiєї iстини, що Всесвiт не обмежується однiєю планетою, що живуть i розвиваються iншi цивiлiзацiї...

"Ти вагаєшся. Твоя пам'ять - мозаїка. Дуже сильний iнстинкт самозбереження. Заспокойся: втручатися у твою бiологiчну схему я не буду, так навiть цiкавiше, авжеж цiкавiше. А тепер я мушу весь свiй об'єм спрямувати на iнше".

Пелюстки величезної квiтки ожили i почали швидко рости, закриваючи Великого Розпорядника вiд Петрових очей. За якусь хвилину перед ним знову бiлiла куля - велична i загадкова.

"ЧИ Є В ТЕБЕ ПТИЦЯ В ГРУДЯХ?"

Стомлений повернувся до свого лiтака Петро Яворович. I втома ця була не дуже приємна, зовсiм неприємна. Не тiльки руки й ноги обважнiли, голова неначе налилася оловом. Наче трансформатор, перегрiлася вiд високої напруги, i хотiлося її охолодити.

Важко пiдiймався вiн до кабiни. Рожевий спав, опустивши голову на груди. Петро уважно подивився на його шию - темно-синя шкiра, он i дрiбнi зморшки лягли з бокiв до пiдборiддя, безперечно, що це - жива тканина. I дихає - значить газовий обмiн... То який же це робот? Бiологiчна, молекулярна основа? Живуть, працюють, створюють цивiлiзацiю?..

Петро втомлено потер долонею чоло. Була мить, коли все це здалось йому сном, але досить було кинути погляд на Рожевого i на бiлу кулю, якою огорнувся Великий Розпорядник, щоб прогнати цю думку.

Пригадав, що в нього є невеличка плеската пляшечка рому, чудового земного рому. Нiжна дiвоча рука поклала ту пляшечку в аптечку, а вуста прошепотiли на вухо: "Ковтнеш, як стомишся". I рука й вуста порушили залiзний параграф Статуту, що суворо забороняє спиртне, а вiн тодi крадькома поцiлував i ту руку i тi вуста.

Нетерпляче дiстав пляшечку. Ковток обпiк йому горло i вогнем поплив по жилах. Тисячi запахiв землi вдарили йому в голову - запахи тiєї самої реальної Землi, яка виростила i його, i його предкiв, народила мiльярди людей! Нi, вiн нiскiлечки не сп'янiв, вiн тiльки вiдчув свою рiдну Землю. I цього вiдчуття було досить, щоб збудити в ньому енергiю. Скiльки дивовижного розповiсть вiн своїм товаришам!

Поклав Рожевому руку на плече.

- Ех, коли б ти знав, яка гарна наша Земля!

Той пiдвiв голову, розплющив свої сухi очi i сказав:

- Я знаю, що вона гарна.

Вiн вимовив цi слова не зовсiм упевнено, якимось чудним, трохи скрипучим голосом, але ж вимовив, заговорив! Петра наче окропом ошпарило, так вiн скрикнув:

- Звiдки ж ти знаєш?

- Я почуваю себе роздвоєним. Знаю, що вирiс тут, враження дитинства i юностi наповнюють мене. I водночас я наче був десь там... на якiйсь Землi. Дивний сон. Я ж спав, i менi приснилось, що я став iншим юнаком...

- Яким же?

- Iм'я якесь чудне: Петро Яворович. Снились менi зовсiм iншi простори вони залитi бiлим слiпучим свiтлом, аж у мене очi болiли, i рослини дивовижнi: з кружальцями на гiлках i всi зеленi. Ранiше менi не снилось таке нiколи.

- Отож вi снi ти побував у моєму краї, - сказав Яворович i мимоволi поглянув на бiлу кулю Великого Розпорядника.

- Хiба є такий край насправдi?

- Я прилетiв звiдтiля.

- Це неймовiрно. А ще дивнiше, що ти заговорив: ми всi думали, що ти нiмий.