Королева Марго

— Так, брате, — сказала вона, — пан де Ла Моль. Він дуже вчений.

— Такий вчений, — сказав герцог д’Алансон, — що я попросив його, коли він закінчить з вами, сестро, прийти допомогти мені, бо я не маю вашого знання.

— І ви його дожидаєтесь? — сказала Маргарита найнатуральнішим тоном.

— Так, — нетерпляче сказав д’Алансон.

— Коли так, — сказала Маргарита, — я зараз пришлю вам його, брате, бо ми вже закінчили.

— А ваша книга?

— Я пошлю по неї Жільйону.

Брати зробили один одному знак.

— Ідіть, — сказав Карл, — а ми знов підемо обходом.

— Обходом! — сказала Маргарита. — Чого ви шукаєте?

— Червоного чоловічка, — сказав Карл. — Хіба ви не знаєте, що червоний чоловічок ходить по старому Лувру? Брат мій д’Алансон каже, що бачив його, і ми пішли шукати.

— Щасливого полювання, — сказала Маргарита і пішла, оглядаючись назад. Вона побачила, як чотири тіні схилились одна до одної на стіні коридору, ніби радячись між собою.

За секунду вона була коло дверей свого приміщення.

— Відчини, Жільйона, — сказала вона, — відчини.

Жільйона відчинила.

Маргарита вскочила в приміщення і побачила Ла Моля, що чекав там спокійно, але з шпагою в руці.

— Тікайте, — сказала вона, — тікайте, не гаючи й хвилини. Вони ждуть вас у коридорі, щоб убити.

— Ви наказуєте? — сказав Ла Моль.

— Я бажаю цього. Нам треба розлучитись, щоб побачитись знову.

Поки Маргарита ходила, Ла Моль прив’язав драбинку до віконних ґрат і ступив на неї; але перш ніж поставити ногу на першу щаблину, ніжно поцілував руку королеви.

— Якщо ця драбинка пастка і я вмру за вас, Маргарита, не забудьте вашої обіцянки.

— Це не обіцянка, Ла Моль, це присяга. Не бійтесь нічого. До побачення.

І Ла Моль, підбадьорений словами Маргарити, не зліз, а зслизнув по драбинці.

В ту же мить застукали в двері.

Маргарита проводжала Ла Моля очима в його небезпечній подорожі і повернулась тільки тоді, коли упевнилась, що ноги його торкнулися землі.

— Пані, — сказала Жільйона, — пані!

— Що? — спитала Маргарита.

— Король стукає в двері.

— Відчиніть.

Жільйона відчинила.

Чотири принци, певне, втративши терпіння, стали на порозі.

Карл увійшов.

Маргарита, з усмішкою на устах, пішла назустріч братові.

Король скинув бистрим поглядом навколо себе.

— Чого ви шукаєте, брате? — спитала Маргарита.

— Але, — сказав, Карл, — я шукаю... шукаю... от, ріг бичачий! Шукаю пана де Ла Моля.

— Пана де Ла Моля?

— Так. Де він?

Маргарита взяла брата за руку і підвела до вікна.

В цю мить двоє вершників промчали повним галопом, об’їжджаючи дерев’яну башту.

Один з них зняв з себе шарф і вимахував у темряві ночі білим шовком на знак прощання: це були Ла Моль і Ортон.

Маргарита показала на них пальцем Карлу.

— Ну, — спитав король, — що це значить?

— Це значить, — відповіла Маргарита, — що пан герцог д’Алансон може сховати свою шворку в кишеню, а панове д’Анжу і де Гіз свої шпаги в піхви, бо пан де Ла Моль не піде цієї ночі коридором.

IX. Атріди

Вернувшись до Парижа, Генріх д’Анжу не мав ще змоги вільно побачитися з своєю матір’ю Катериною, у якої він, як відомо, був улюбленим сином.

Для нього це побачення було не пустим тільки обов’язком етикету, не тяготним церемоніалом, а виконанням приємного обов’язку, що його відчуває син, який хоч і не має любові до матері, але певен, що вона його ніжно любить.

Справді, Катерина найбільше любила цього сина, може за його відважність, може за красу, — бо Катерина була не тільки мати, алей жінка, — може, нарешті, за те, що Генріх д’Анжу, якщо вірити деяким скандальним хронікам, нагадував флорентійці щасливі часи її таємничих любовних пригод.

Катерина сама лише знала про поворот д’Анжу до Парижа, а Карл IX так і не знав би про це, якби випадок не звів їх перед готелем де Конде в момент, коли д’Анжу виходив звідти. Карл дожидав його тільки на другий день, і Генріх д’Анжу сподівався приховати від нього ті два свої кроки, заради яких він прискорив прибуття до Парижа на день: побачення з прекрасною Марією де Клев, принцесою де Конде, і нараду з польськими послами.

З приводу останнього кроку, про який Карл нічого не знав, герцог д’Анжу і мав розмовляти з матір’ю, і читач, що, як і Генріх Наварський, помилявся, певне, відносно цього кроку, багато що з’ясує собі з цієї розмови.

Коли давножданий герцог д’Анжу увійшов до матері, Катерина, звичайно така холодна й стримана, Катерина, що після від’їзду свого улюбленого сина обнімала з таким захватом тільки Коліньї напередодні його смерті, відкрила обійми перед дитиною свого кохання і притиснула його до грудей з поривом материнської любові, яка, на диво, ще збереглась у цьому висохлому серці.

Потім вона віддалила його від себе, подивилась на нього і знову пригорнула до грудей.

— Ах, пані, — сказав він, — коли небо дає мені втіху обняти без свідків свою матір, потіште найнещаснішу в світі людину.

— Ну, боже мій! Люба моя дитино! — скрикнула Катерина. — Що з вами трапилось?

— Нічого такого, чого б ви не знали, мамо. Я кохаю, мене кохають; але це кохання є моє нещастя.

— Поясніть, сину, — сказала Катерина.

— Ах, мамо... посли, від’їзд.