Королева Марго

— Він почував ревнощі до вас, прекрасний мій переможцю; хто вам велить бути відважним і щасливим? Чому вам ледве двадцять років, а ви вже виграєте бої, як Александр і Цезар? Але поки що не звіряйтесь нікому, удавайте, що ви покірний, підлещуйтесь до короля. От сьогодні буде приватне зібрання, на якому будуть читатись і обговорюватись промови, що мають бути виголошені на церемонії. Удавайте з себе короля польського, а я подбаю про все інше. До речі, як ваша вчорашня експедиція?

— Не вдалася, мамо. Франтика попередили, і він вилетів у вікно.

— Ну, — сказала Катерина, — дізнаюся ж я колись, який злий геній розладновує всі мої плани... Поки що я ще не певна, але... лихо йому.

— Отже, мамо?.. — сказав герцог д’Анжу.

— Дайте мені полагодити справу.

І вона ніжно поцілувала Генріха в очі, випроваджуючи з свого кабінету.

Незабаром до королеви зібрались принци королівського дому. Карл був у доброму настрої, бо сміливість сестри Марго більш потішила його, ніж розгнівила; він не мав, справді, почуття злоби проти Ла Моля і дожидав його в коридорі з певним запалом тільки тому, що це нагадувало полювання з засідки.

Д’Алансон, навпаки, був пригнічений. Відраза, яку він завжди відчував до Ла Моля, перетворилась в ненависть, коли він довідався, що сестра любить Ла Моля.

Маргарита була замислена й насторожена. Вона мала що і згадувати, і пильнувати.

Польські посли прислали текст промов, що їх мали виголосити.

Маргарита, якій не було й слова сказано про вчорашню подію, ніби її й зовсім не було, прочитала промови, і кожен, крім Карла, пояснив, що він хоче сказати. Карл дав Маргариті волю відповідати, як вона хоче. До вибору висловів у промові д’Алансона він був дуже суворий; до промови ж Генріха д’Анжу поставився більш, ніж недоброзичливо: він лютував, усе виправляючи та переробляючи.

Засідання це не спричинилося до будь-якого гострого вибуху, але викликало глухе роздратування в учасників.

Генріх д’Анжу, якому треба було майже зовсім переробити свою промову, вийшов, щоб узятися за роботу. Маргарита, що не мала звісток від короля Наварського з того часу, як він кинув записку в розбиту шибку, вернулась в своє приміщення, сподіваючись, що він прийде до неї.

Д’Алансон, прочитавши вагання в очах брата свого д’Анжу і помітивши, як він і мати ззирнулися між собою значливим поглядом, пішов до себе міркувати над тим, в чому тут нова інтрига. Нарешті, Карл пішов до кузні закінчувати мисливський спис, але його зупинила Катерина.

Карл не мав сумніву, що зустріне в матері опір своїй волі; він зупинився, пильно подивився і сказав:

— Ну, чого вам ще треба?

— Сказати останнє слово, сір. Ми забули про це слово, а проте воно має певну вагу. На який день призначаємо ми прилюдне засідання?

— А, це правда, — сказав король, сідаючи знову, — поговорімо, мамо. Ну, а на коли думали б ви призначити?

— Я гадала, — сказала Катерина, — що в самому мовчанні вашої величності, в удаваній забутливості було щось глибоко розраховане.

— Ні, — сказав Карл, — чому це, мамо?

— Тому, — додала дуже лагідно Катерина, — що не треба, здається мені, сину, щоб поляки бачили, що ми так жадібно біжимо за цією короною.

— Навпаки, мамо, — сказав Карл, — вони поспішали, прискореними переїздами їдучи сюди з Варшави... Пошана за пошану, ввічливість за ввічливість.

— Ваша величність, може, маєте рацію з одного боку, а я тим часом не помиляюсь з другого. Отже, ваша думка, що треба прискорити прилюдне засідання?

— Так, слово честі, мамо. Чи не така часом і ваша?

— Ви знаєте, що у мене немає інших думок, крім спрямованих до вашої слави; отже, скажу вам, я боюсь, щоб ви, поспішаючись так, не дали приводу обвинуватити вас, ніби ви хочете скористатися з нагоди і звільнити французький королівський дім од витрат, які накладає на нього брат ваш, але які, без сумніву, він поверне йому славою й відданістю.

— Мамо, — сказав Карл, — при від’їзді з Франції я так багато обдарую брата, що ніхто не насмілиться навіть подумати про те, чого ви боїтеся.

— То я здаюсь, — сказала Катерина, — коли ви маєте такі добрі відповіді на мої зауваження... Але щоб достойно прийняти цей войовничий народ, що судить про могутність держави по зовнішніх ознаках, вам треба виставити напоказ значну кількість війська, а я не думаю, щоб його досить було в Іль-де-Франсі[100].

— Вибачте, мамо, я передбачав це і заздалегідь приготувався. Я викликав два батальйони з Нормандії, один із Гієнни, вчора прибув з Бретані загін лучників, легка кіннота, розташована в Турені, буде в Парижі в кінці дня, і в той час, як гадають, що я маю ледве чотири полки, у мене напоготові коло двадцяти тисяч чоловік.

— А! — здивовано сказала Катерина. — То вам бракує тільки одного, але це вам добудуть.

— Чого?

— Грошей. Гадаю, що у вас їх не надто багато.

— Навпаки, пані, навпаки, — сказав Карл IX. — У мене чотирнадцять сотень тисяч екю в Бастилії, власна скарбниця моя цими днями нараховувала вісімсот тисяч екю, вони лежать у мене в льохах у Луврі, та ще, на випадок потреби в грошах, Нантуйльє держить в моєму розпорядженні триста тисяч екю.