Королева Марго

Катерина здригнулась, бо досі знала Карла жорстоким і гнівливим і ніколи не знала передбачливим.

— От як, — сказала вона, — ваша величність думаєте про все, це дивна річ, і аби тільки кравці, гаптувальниці та ювеліри не затримали, ваша величність зможете призначити засідання менше як за шість тижнів.

— Шість тижнів! — скрикнув Карл. — Кравці, гаптувальниці та ювеліри працюють з того дня, як ми дізналися про обрання брата, мамо. При крайній потребі усе може бути готове на сьогодні; а напевне — за три-чотири дні.

— О, — промурмотіла Катерина, — ви поспішили ще більше, ніж я гадала, сину.

— Пошана за пошану, я вже сказав вам.

— Добре. Отже, пошана, проявлена до французького королівського дому, вам приємна, — так?

— Звичайно.

— І бачити французького принца на польському престолі ваше найдорожче бажання?

— Звісно, так.

— Отже вас цікавить самий факт, а не людина, і хто б не був той, що царюватиме там...

— Ні, ні, мамо! Не сходьмо з пункту, на якому стоїмо! Поляки добре вибрали. Вони сміливі й дужі. Вони войовнича нація, народ-солдат, і за короля беруть собі полководця, — це логічно, чорт візьми! — д’Анжу їм саме годиться: герой Жарнака і Монконтура підходить їм, як рукавичка... Кого ви хочете, щоб я їм послав? Д’Алансона? Страхополох! Доброї думки були б вони про Валуа!.. Д’Алансон! Він утік би при першому ядрі, що просвистіло б йому повз вуха, а Генріх д’Анжу — людина бойова, завжди з шпагою в руці, завжди йде вперед, чи пішки, чи на коні!.. Сміливець! Коле, жене, б’є, вбиває! От для них людина — мій брат д’Анжу, вояка, він примусить їх битись з ранку до ночі, від першого до останнього дня року. Він пити нездатний — це правда, але він без вагання дасть їм убивати, от і все. Він буде там у своїй сфері, наш дорогий Генріх! Ну! Ну! На поле бою! Гриміть, труби й барабани! Хай живе король! Хай живе переможець! Хай живе генерал! Його прославлять імператором тричі на рік! Це буде чудово для французького королівського дому і для честі Валуа... Його, може, вб’ють, — але, чорт візьми, це буде славна смерть!

Катерина здригнулася, і в очах її блиснула іскра.

— Скажіть просто, — крикнула вона, — що ви хочете відсторонити Генріха д’Анжу, скажіть, що ви не любите свого брата!

— Ха, ха, ха! — розсміявся Карл нервовим сміхом. — Ви здогадались, що я хочу його відсторонити? Ви здогадались, що я не люблю його? А коли б воно й так, то що? Любити брата? За що мені любити його? Ха, ха, ха! Може й вам хотілось би сміятись?

І в міру того, як він говорив, його бліді щоки загорались гарячковим рум’янцем.

— А він мене любить? Ви мене любите? Хіба є хто-небудь, хто любив би мене, крім моїх собак, Марії Туше та моєї мамки? Ні, ні, я не люблю брата, я люблю тільки себе, — чуєте ви? І не бороню братові чинити так само, як я чиню.

— Сір, — сказала Катерина, теж почавши хвилюватись, — ви відкрили мені своє серце, отже треба й мені відкрити вам своє. Ви дієте, як король слабий, як монарх, оточений лихими радниками; ви відсилаєте вашого другого брата, природну підпору трону, людину, в усіх відношеннях гідну бути вашим престолонаступником, в разі якби з вами що трапилось, і залишаєте корону вашу без наслідника, бо д’Алансон, як ви самі сказали, молодий, нездатний, слабий, більше ніж слабий — боягуз... А беарнець підкопується ззаду, чуєте ви?

— Е, бодай би всі чорти подохли! — скрикнув Карл. — Що мені до того, що буде, коли мене не буде? Беарнець підкопується під мого брата, кажете? Хвіст бичачий! Тим краще!.. Я сказав, що нікого не люблю... Я помиливсь, я люблю Анріо. Так, я люблю його, доброго Анріо: у нього вигляд щирий, рука гаряча, тим часом як навколо себе я бачу тільки облудні очі і торкаюсь до холодних рук. Він нездатний зрадити мене, в цьому я ладен заприсягтися. До того ж я повинен відкупити кривду: у нього отруїли матір, — бідний хлопець! — і я чув, що це зробили члени моєї сім’ї. Я, проте, здоровий. Але якби б я захворів, я прикликав би його, не відпускав би його від себе, все приймав би тільки з його рук, і коли б умер, я зробив би його королем Франції і Наварри... І, присягаюсь папським черевом, він не сміявся б з моєї смерті, як зробили б мої брати, він плакав би або, принаймні, зробив би вигляд, що плаче.

Коли б перед ногами Катерини впала блискавка, вона менше вжахнула б її, ніж ці слова.

Катерина стояла вражена, дивлячись на Карла дикими очима. Потім, по кількох секундах мовчанки, скрикнула:

— Генріх Наварський! Генріх Наварський — король Франції в порушення прав моїх дітей! Ах, свята мадонно! Побачимо! То для цього ви хочете відсторонити мого сина?

— Вашого сина... А я хто? Син вовчиці, як Ромул![101] — скрикнув Карл, тремтячи від гніву і блискаючи очима. — Вашого сина! Ваша правда, король Франції не ваш син, король Франції не має братів, король Франції не має матері, король Франції має тільки підданих. Королю Франції не треба почуттів, він має волю.

Йому не треба, щоб його любили, він хоче, щоб йому корились.