Королева Марго

Перше, про що дізнався герцог д’Анжу, коли прибув до Лувра, була звістка, що урочистий вхід послів призначено через п’ять днів. Кравці та ювеліри дожидалися принца з розкішними вбраннями та пишними прикрасами, присланими йому королем.

Тим часом як він приміряв усе це з гнівом, від якого на очах його виступали сльози, Генріх Наварський милувався розкішним ізумрудним кольє, шпагою з золотою ручкою та коштовним перснем, що Карл прислав йому того ж ранку.

Д’Алансон щойно одержав листа і розпечатав його у себе в кімнаті, щоб прочитати на дозвіллі.

Коконна ж скрізь по Лувру розпитувався про свого друга. Справді, Коконна, як відомо, недуже здивувався, що Ла Моль не приходив цієї ночі, але на ранок відчув деяке занепокоєння і розпочав систематичні розшуки друга; спершу він пішов до готелю „À la Belle-Étoile“ звідти на вулицю Клош-Персе, з вулиці Клош-Персе на вулицю Тізон, з вулиці Тізон на міст Сен-Мішель, нарешті з мосту Сен-Мішель до Лувра.

Розпитування свої він провадив надто оригінально і настирливо, — знаючи ексцентричну вдачу Коконна, це легко собі уявити, — і з цього приводу у нього вийшли з трьома придворними сеньйорами суперечки, які закінчилися, по моді того часу, дуелями. Коконна поставився до цих поєдинків дуже сумлінно, як він звичайно ставився до таких речей; з своїх супротивників одного він убив, а двох поранив, примовляючи:

— Бідний Ла Моль, він так добре знав латину!

З цього приводу останній його противник, барон де Буассе, падаючи поранений, сказав:

— Ах, ради неба, Коконна, будьте різноманітніші, скажіть, що він знав грецьку мову, абощо!

Нарешті, чутка про події в коридорі рознеслася по Лувру. Коконна дуже засмутився, бо в першу хвилину подумав, що всі ці королі та принци вбили його друга і вкинули в якусь підземну темницю.

Він дізнався, що д’Алансон теж брав участь у справі, і, не зважаючи на його сан, як принца крові, пішов вимагати пояснень, наче у простого дворянина.

Д’Алансон спершу відчув велике бажання виставити за двері нахабу, що насмілився вимагати у нього звіту про його вчинки, але Коконна говорив таким уривчастим тоном, очі його так виблискували, чутка про три дуелі, які він мав протягом двадцяти чотирьох годин, піднесла п’ємонтця так високо, що герцог роздумав і, замість піддатися першому враженню, відповів своєму дворянинові з милою усмішкою:

— Любий Коконна, справді, король був розгніваний, що його вдарили срібним кухлем у плече, герцог д’Анжу незадоволений, що його скупали в апельсиновому компоті, герцог де Гіз ображений, що йому кинули в обличчя четвертину дичини, і вони збирались убити пана де Ла Моля, але один друг вашого друга відвернув від нього небезпеку. Затію цю покинули, даю вам слово принца.

— Ах, — сказав Коконна, зітхнувши від цього запевнення, як ковальський міх, — чорт візьми, монсеньйор, це добре, і я хотів би знати, хто цей друг, щоб подякувати йому.

Пан д’Алансон не відповів нічого, але посміхнувся ще приємніше, ніж уперше, і це дало зрозуміти Коконна, що той друг був не хто інший, як сам принц.

— Ну, монсеньйор, — сказав він, — ви були такі ласкаві, що розповіли мені про початок цієї історії, не відмовте ж розказати і про кінець. Його хотіли вбити, але не вбили, кажете ви. То що ж з ним зробили? Кажіть, я досить мужній і зумію перенести тяжку звістку. Його закинули кудись у підземелля, так? Тим краще, він стане обачніший. Він не хотів слухатись моїх порад. До того ж, його можна й витягти звідти, чорт візьми! Каміння не твердіше за все на світі.

Д’Алансон похитав головою.

— Гірше, відважний мій Коконна, — сказав він, — твій друг після цієї пригоди зник, і де він тепер — невідомо.

— Чорт візьми! — скрикнув п’ємонтець, бліднучи знову. — Я знайду його, хоч би він опинився в пеклі.

— Слухай, — сказав д’Алансон, що теж, як і Коконна, але з зовсім інших мотивів, мав велике бажання довідатись, де був Ла Моль, — я дам тобі дружню пораду.

— Дайте, монсеньйор, дайте, — сказав Коконна.

— Піди до королеви Маргарити, вона повинна знати, що сталося з тим, кого ти оплакуєш.

— Коли ваша високість дозволите мені признатись, — сказав Коконна, — я вже думав про це, та не смів зробити, бо, крім того, що я почуваю до пані Маргарити таку пошану, що й сказать не вмію, я боявся застати її в сльозах. Але коли ваша високість запевняєте мене, що Ла Моль живий і що її величність повинна знати, де він, то я наберуся сміливості й піду до неї.

— Піди, друже, піди, — сказав герцог Франсуа, — і коли матимеш про нього відомості, скажеш і мені, бо я, кажучи по правді, не менш від тебе турбуюсь. Тільки знаєш що, Коконна...

— Що?

— Не кажи, що це я тебе справив, бо тоді ти можеш не довідатись нічого.

— Монсеньйор, — сказав Коконна, — з тієї хвилини, коли ваша високість сказали мені, що це мусить бути секретом, я буду німий, як риба або як королева-мати.

— Добрий принц, чудесний принц, великодушний принц, — мурмотів Коконна, ідучи до королеви Наварської.