Королева Марго

— До речі, — сказав Генріх, — приховайте добре драбинку: це дорога річ для змовників, вона може придатись у такий момент, коли й не сподіваєшся. Ходім, пане де Ла Моль, ходім.

ХІI. Посли

Другого дня вся людність Парижа вийшла на передмістя Сент-Антуан, звідки, згідно з ухвалою, мали в’їхати посли до міста. Шереги швейцарців стримували юрбу, загони кінноти розчищали проїзд сеньйорам та придворним дамам, що виїхали назустріч кортежеві.

Незабаром на височині Сент-Антуанського абатства з’явився загін вершників у червоних і жовтих вбраннях, у хутряних шликах та плащах, з широкими кривими шаблями в руках, як у турків.

З флангів їхали офіцери.

За першим загоном з’явився другий, вбраний з пишнотою зовсім східною. І вже за цим загоном їхало чотири посли, що якнайкраще репрезентували найбільш міфологічне з рицарських королівств шістнадцятого століття.

Один з послів був єпископ краковський. На ньому було напівдуховне, напіввійськове вбрання, що сяяло золотом і дорогоцінним камінням. Білий кінь його з довгою хвилястою гривою виступав, високо підіймаючи ноги, і, здавалось, видихував вогонь з ніздрів; ніхто не подумав би, що вже цілий місяць благородна тварина робила по п’ятнадцять льє щодня по дорогах, які погана погода зробила майже непрохідними.

Побіч єпископа їхав воєвода Ласко, могутній магнат, близький до корони, багатий і гордий, як король.

За двома головними послами, яких супроводили ще двоє вельмож, їхав великий гурт польських панів, коні яких, вбрані в шовк, золото й дорогоцінне каміння, викликали гучні похвали юрби. Справді, французькі рицарі, не зважаючи на їхні багаті виїзди, були цілком затьмарені новоприбулими варварами, як вони їх погордливо називали.

До останнього моменту Катерина сподівалась, що прийняття послів буде ще відкладено і рішучість короля поступиться перед його слабістю. Але коли настав призначений день, коли вона побачила, що Карл, блідий, як привид, надів пишну королівську мантію, вона зрозуміла, що треба хоч про око скоритись цій залізній волі і почала думати, що найкращим виходом для Генріха д’Анжу буде те почесне вигнання, на яке він був засуджений.

Після сцени, що змусила Карла злягти в постіль, він зовсім не згадував про Катерину, за винятком тих кількох слів, які він вимовив, коли побачив її в момент виходу з кабінету. Усі в Луврі знали, що між ними сталася страшенна сутичка, але ніхто не знав причини її, і навіть найсміливіші тремтіли перед цією холодною мовчазністю, як птахи тремтять перед погрозливою тишею, що віщує бурю.

Проте, в Луврі все було готове для прийняття послів, — щоправда, готове не як для свята, а як для якоїсь похмурої церемонії. Слухняність не мала в собі ні радості, ні захоплення. Відомо було, що Катерина мало не тремтить, і всі тремтіли.

Велика приймальна зала у палаці була приготовлена, а що такі зібрання відбувалися звичайно прилюдно, то гвардійці й вартові дістали наказ упустити разом з послами стільки народу, скільки могло вміститись у залі і в дворі.

Париж являв собою таке видовище, яке завжди являє велике місто в аналогічних обставинах: увесь він був привітність і цікавість. Проте, коли б хтось добре приглянувся в цей день до столичної людності, він побачив би в юрбі чесних городян, що дивилися на все наївно роззявивши рота, чимало закутаних у великі плащі людей, які здалека подавали один одному знаки то очима, то рухами руки, а при близькій зустрічі тихенько перемовлялись кількома короткими, але значущими словами. А втім, ці люди були, здавалося, дуже зацікавлені кортежем, ішли за ним у перших рядах і ніби діставали накази від поважного старого чоловіка, чорні й бистрі очі якого, не зважаючи на сиву бороду і брови, свідчили про бадьорість та діяльність. Справді, цей старий, чи то власними силами, чи за допомогою своїх супутників, встиг в числі перших прослизнути до Лувра і, завдяки поблажливості начальника швейцарців, доброго гугенота і поганого католика, не зважаючи на своє зречення, знайшов собі місце зараз за послами, прямо напроти Маргарити і Генріха Наварського.

Генріх, якого Ла Моль попередив, що де Муї, переодягнувшись, буде на засіданні, роздивлявся на всі боки.

Нарешті, очі його зустрілися з очима старого і вже не відривались від них: зроблений де Муї знак ствердив здогад короля Наварського. Бо де Муї був переодягнений так добре, що сам Генріх не був певен, чи справді цей старий чоловік з сивою бородою — той самий безстрашний ватажок гугенотів, який днів п’ять-шість тому вчинив такий завзятий опір.

Якесь слово, сказане Генріхом на вухо Маргариті, примусило королеву звернути погляд на де Муї. Потім її прекрасні очі почали блукати в глибині зали: вона шукала Ла Моля, але даремно: Ла Моля не було там.

Почались промови. Перша промова звернена була до короля. Ласко, від імені сейму, просив у короля згоди на прийняття польської корони принцем з французького королівського дому.