Королева Марго

„Морвель, за допомогою підкріпних ліків, які я дав йому зараз, набрався нарешті деякої сили і спромігся написати ім’я людини, що була в кімнаті у короля Наварського. Людина ця — пан де Муї“.

— Де Муї! — подумала королева. — Ну, й було таке передчуття. Але цей старий... Е, conspetto!..[111] Цей старий і є...

Катерина завмерла з пильним поглядом і розкритим ротом. Потім, нахилившись до вуха капітана гвардії, що стояв коло неї, сказала:

— Подивіться, пане де Нансей, але не подаючи виду; подивіться на пана Ласка, що промовляє в цю хвилину. Ззаду його... от, от... бачите старого чоловіка з сивою бородою, в чорному бархатному одязі?

— Так, пані, — відповів капітан.

— Добре, не спускайте його з очей.

— Того, якому король Наварський зробив знак?

— Саме того. Станьте при Луврських воротях з десятком солдатів і, коли він виходитиме, закличте його від імені короля на обід. Якщо він піде за вами, відведіть його в кімнату і держіть там, як ув’язненого. Якщо ж поставить вам опір, захопіть його живого чи мертвого. Ідіть, ідіть.

На щастя, Генріх, дуже мало зважаючи на промову Маргарити, весь час не спускав очей з Катерини і не пропустив жодної зміни виразу на її обличчі. Бачачи, що очі королеви-матері з такою лютістю вп’ялися в де Муї, він занепокоївся, а коли ж по бачив, що вона дала якийсь наказ капітанові гвардії, зрозумів усе.

В цей самий момент він і зробив той рух, який здивував пана де Нансея і який мав значити: „Вас викрито, рятуйтеся зараз же“.

Де Муї зрозумів цей рух, що якнайкраще завершував частину промови Маргарити, звернену до нього. Говорити вдруге йому не довелося, він замішався в юрбі і зник.

Але Генріх не заспокоївся, поки не побачив., що пан де Нансей підійшов до Катерини, і не побачив з перекривленого її обличчя, що де Нансей спізнився.

Аудієнція закінчилась. Маргарита обмінялася з Ласком ще кількома словами неофіціально.

Король, похитуючись, устав, вклонився і вийшов, спираючись на плече Амбруаза Паре, який не відходив від нього після припадку.

Катерина, бліда від гніву, і Генріх, німий від туги, вийшли за ним.

На герцога д’Алансона під час церемонії ніхто не звертав уваги, і погляд Карла, що ні на хвилину не відривався від герцога д’Анжу, не зупинився на ньому.

Новий король польський почував себе людиною пропащою. Далеко від матері, викрадений цими північними варварами, він був подібний до Антея, сина Землі, що втратив силу, коли Геркулес підняв його над землею. Герцог д’Анжу гадав, що, опинившись поза межами Франції, він навіки втрачає французький престол.

Отже, замість того, щоб супроводити короля, він пішов за матір’ю.

Він знайшов її не менш похмурою й заклопотаною, ніж був сам, бо вона все думала про те тонке й насмішкувате обличчя, якого не спускала з очей під час церемонії, про того беарнця, для якого доля ніби розчищала місце, змітаючи перед ним королів, принців-убивць, ворогів і всякі перешкоди.

Побачивши, що її улюблений син, блідий під короною, змучений під королівською мантією, в безмовному благанні зчіплює і простягає до неї прекрасні свої руки, Катерина встала і пішла йому назустріч.

— О, мамо, — скрикнув король польський, — я засуджений умерти в вигнанні!

— Сину, — сказала Катерина, — ви так швидко забули пророкування Рене? Заспокойтесь, ви недовго будете там.

— Мамо, благаю вас, — сказав герцог д’Анжу, — при першій чутці, при першій підозрі, що корона французька може стати вакантною, повідомте мене...

— Будьте спокійні, сину, — сказала Катерина, — до самого того дня, якого ми обоє чекаємо, в моїй стайні весь час стоятиме осідланий кінь, а в моєму передпокої дожидатиме кур’єр, готовий рушити до Польщі.

XIII. Орест і Пілад

Після виїзду Генріха д’Анжу мир і щастя вернулися в Лувр, в це огнище сім’ї Атрідів.

Карл, забувши свою меланхолію, знову набирався сили і здоров’я, полюючи з Генріхом та розмовляючи з ним про полювання, коли не міг полювати, і дорікав його лише за одно — за байдужість до полювання з птахами, кажучи, що він був би справжнім принцом, коли б умів дресирувати соколів, кречетів та яструбів так само добре, як лягавих та гінчих.

Катерина знову стала доброю матір’ю, лагідною до Карла й д’Алансона, ласкавою до Генріха і Маргарити, привітною до пані де Невер і пані де Сов, і, посилаючись на те, що Морвеля поранено при виконанні її наказу, дійшла в добрості сердечній до того, що двічі відвідала його в його домі на вулиці Серізе, де він потроху видужував.

Маргарита й далі вела своє кохання на іспанський лад.

Щовечора вона відчиняла вікно і перемовлялася з Ла Молем жестами та листами, і в кожному з своїх листів молодий чоловік нагадував прекрасній королеві, що вона обіцяла йому в нагороду за вигнання приділити кілька хвилин на вулиці Клош-Персе.

Тільки один чоловік почував себе самітним і покинутим у Луврі, що знову став таким тихим і мирним. Це був наш друг граф Аннібал де Коконна.