Королева Марго

Карл відповів коротко і ясно згодою і представив польським послам брата свого герцога д’Анжу, про відважність якого відізвався з великою похвалою. Він промовляв по-французьки; тлумач перекладав його відповідь фразу за фразу. І в той час, як тлумач перекладав його слова, король підносив до уст хустку, і за кожним разом на хустці з’являлась кривава пляма.

Коли Карл скінчив свою відповідь, Ласко повернувся до герцога д’Анжу, уклонився йому і почав латинську промову, пропонуючи престол від імені польського народу.

Герцог, даремно намагаючись стримати хвилювання, відповів теж латинською мовою, що він з вдячністю приймає честь, яка йому пропонується. Увесь час його промови Карл лишався на ногах, стиснувши уста і дивлячись на нього поглядом нерухомим і погрозливим, як погляд орла.

Коли герцог д’Анжу скінчив, Ласко взяв корону Ягеллонів, що лежала на червоній бархатній подушці, і, поки польські вельможі надівали на герцога д’Анжу королівську мантію, передав корону до рук Карлу.

Карл зробив знак братові. Герцог д’Анжу схилив перед ним коліна, і Карл власними руками поклав на його голову корону; після цього два королі обмінялися поцілунком, одним з найненависніших, якими будь-коли обмінювались брати.

Тоді герольд проголосив:

— Александр-Едуард-Генріх французький, герцог д’Анжу, коронований королем польським. Хай живе король польський!

Усе зібрання відповіло однодушним покликом: „Хай живе король польський!“

Потім Ласко звернувся до Маргарити. Промову прекрасної королеви залишено було на кінець. Це була люб’язність, яку їй зробили тільки для того, щоб дати блиснути своїм прекрасним генієм, як казали тоді, отже всі з великою увагою вислухали її відповідь, виголошену теж латинською мовою. Ми вже бачили, що Маргарита склала її сама.

Промова Ласка була скоріше похвальним словом Маргариті, ніж промовою. Хоч він був і сармат, але захопився чарівністю прекрасної королеви Наварської, і мовою Овідія[107], але стилем Ронсара, сказав, що, виїхавши з Варшави серед глибокої ночі, він і товариші його не знали б, як знайти шлях, коли б їх, як волхвів[108], не вели дві зорі, які ставали все яснішими, коли вони наближались до Франції, і в яких вони пізнали тепер прекрасні очі королеви Наварської. Потім, звертаючись від євангелія до корана, від Сирії до Петрейської Аравії, від Назарета до Мекки, він закінчив, сказавши, що ладен зробити те, що робили запальні послідовники пророка, які, раз мавши втіху глянути на його гробницю, виколювали собі очі, гадаючи, що після такого щастя немає в світі нічого, на що варто було б дивитись.

Промова ця була вкрита оплесками тих, хто знав латинську мову, бо вони поділяли думку оратора, і тих, хто нічого не зрозумів у ній, бо їм хотілося показати, що й вони її зрозуміли.

Маргарита відповіла люб’язному сарматові ласкавим поклоном, потім, звертаючись, як і досі, до посла, але дивлячись на де Муї, мовила:

— Quod nunc hac in aula insperati adestis exultaremus ego et conjunx, nisi ideo immineret calamitas, scilicet non solum fratris sed etiam amici orbitas[109].

Слова ці мали в собі подвійний зміст, і, хоч звернені були до де Муї, можна було вважати, що вони стосуються Генріха д’Анжу. Отже герцог відповів на них знаком подяки.

Карл не пам’ятав, чи ця фраза записана була в промові, яку він ухвалив кілька днів тому, але не надав великої ваги словам Маргарити, бо знав, що промова її має значення звичайної чемності. До того ж він погано розумів латину.

Маргарита вела далі:

— Adeo dolemur a te dividi ut tecum proficisci maluis-semus. Sed etiam fatum quo nunc sine ulla mora Lutetia cedere juberis, hac in urbe detinet. Prdficiscere ergo, frater, proficiscere, amice; proficiscere sine nobis; proficis-centem sequuntur spes et desideria nostra[110].

Легко здогадатись, що де Муї з глибокою увагою слухав ці слова, звернені до послів, але призначені для нього одного. Генріх теж двічі чи тричі з запереченням нахилив голову до плеча, щоб дати молодому гугенотові зрозуміти, що д’Алансон зрікся; але цього знаку, що міг бути випадковим рухом, було б не досить для де Муї, коли б слова Маргарити не стверджували його. В той час, як він дивився на Маргариту і всю увагу свою віддавав її словам, двоє чорних очей, що блищали спід сивих брів, вразили Катерину; вона здригнулась, як від удару електричного струму, і вже не відводила погляду від цієї частини зали.

— От дивна постать, — бурмотіла вона, зберігаючи на обличчі відповідний до церемоніалу вираз. — Хто цей чоловік, що так пильно дивиться на Маргариту і що на нього так само пильно дивляться Маргарита й Генріх?

Тим часом як королева Наварська вела далі свою промову, вже відповідаючи на люб’язність польських послів, а Катерина ламала собі голову, міркуючи, хто міг бути цей вродливий старий чоловік, — до Катерини підійшов ззаду церемоніймейстер і подав їй пакет із напарфумованого атласу, в якому був аркуш паперу, складений учетверо. Вона розпечатала пакет, вийняла папір і прочитала: