Королева Марго

Справді, другого дня, о дев’ятій годині ранку, метр Ла Гюр’єр відніс до Лувра шанобливе писання пана Аннібала де Коконна.

XIV. Ортон

Генріх, навіть після того, як герцог д’Алансон відмовився і поставив цим під загрозу все, навіть саме його існування, зробився ще більшим, коли це можна було, другом принца.

З цієї близькості Катерина вивела, що два принци не тільки порозумілися, а й конспірують укупі. Вона розпитала Маргариту. Але Маргарита була гідною її дочкою: королева Наварська, головним талантом якої було вміння ухилятись від неприємних пояснень, так обережно розмовляла, що відповіла на всі питання матері і залишила її ще в більшому нерозумінні, ніж вона була досі.

Флорентійкою керував той інтриганський інстинкт, який вона принесла з Тоскани, найбільш інтриганської країни серед малих держав того часу, і те почуття ненависті, яке вона розвинула в собі при французькому дворі, де суперечності інтересів і думок виявлялися більше, ніж в інших тогочасних дворах.

Вона зрозуміла насамперед, що сила беарнця полягає почасти в його близькості з герцогом д’Алансоном, і вирішила розбити їх союз.

З того дня, коли вона це вирішила, вона почала обплутувати свого сина з терплячістю і спритністю рибалки, який, закинувши свої грузила далеко від риби, непомітно підтягає їх до неї, аж поки не охопить свою здобич з усіх боків.

Герцог Франсуа помітив збільшення ласкавості до себе і сам ішов назустріч матері. А Генріх удав, ніби нічого не бачить, і стежив за своїм союзником більше, ніж досі.

Кожен чекав події.

І в той час, як усі чекали події, — для одних певної, для інших імовірної, — одного ранку, коли сонце рожево знялося на небі, розливаючи в повітрі тепло й аромати і віщуючи прекрасний день, якийсь блідий чоловік, спираючись на палицю і ледве пересуваючи ноги, вийшов з невеликого будиночка, що стояв за Арсеналом, і пішов вулицею Пті-Мюск.

Коло Сент-Антуанської брами, далеко обійшовши багнисту луку, що оточувала рови Бастилії, він звернув з великого бульвару ліворуч і увійшов у сад Арбалет, куди воротар впустив його з великою пошаною.

В саду, що, як видно з самої його назви, належав приватному товариству арбалетників, не було нікого. Але, коли б там були прохожі, вони звернули б увагу на цього блідого чоловіка; його довгі вуса, хода, що не втратила ще військової виправки, хоч і знесилена була недугою, доводили ясно, що це був поранений у недавній сутичці офіцер, який хоче трохи підкріпитись прогулянкою на сонці.

Проте, — дивна річ, — коли плащ, в який, не зважаючи на жару, кутався цей безсилий чоловік, розгортався, спід нього виглядали два довгі пістолети, причеплені до пояса срібними аграфами, на поясі виднівся широкий кинджал, а довга шпага, така величезна, що чоловікові цьому, здавалось, не під силу було володіти нею, доповнюючи цей рухомий арсенал, билася своєю піхвою по його знесилених, тремтячих ногах. До того ж, ніби заради більшої безпечності, прохожий, хоч був у саду зовсім один, на кожному кроці оглядався навколо себе допитливим поглядом, немов би перевіряючи кожен поворот алеї, кожен кущ, кожен рівчак.

Так пройшов він у глибину саду і спокійно дійшов до невеликої зеленої альтанки, що виходила в бік бульвару і відділена була від нього, наче подвійною огорожею, густим живоплотом і невеликим рівчаком. Там він сів на дерновій лавочці перед столом, куди сторож, що був разом з тим і хазяїном харчевні, приніс йому дечого підкріпитись.

Недужий був там уже хвилин з десять і кілька разів уже підносив до губ фаянсову чашку, маленькими ковтками посьорбуючи щось, аж враз обличчя його, не зважаючи на страшну блідість, що вкривала його, набрало жахливого виразу. Він побачив, що стежкою з Круа-Фобен, з якої тепер утворилася Неаполітанська вулиця, під’їхав якийсь вершник, закутаний у широкий плащ, зупинився коло бастіону і почав ждати.

Минуло хвилин з п’ять; блідовидий чоловік, в якому читач, мабуть, уже впізнав Морвеля, ледве встиг притамувати хвилювання, викликане виглядом вершника, як на дорозі, що з неї тепер стала вулиця Россе-Сен-Нікола, з’явився якийсь молодий чоловік в облипчастому камзолі, які носили пажі, і підійшов до вершника.

Схований у листях своєї альтанки, Морвель міг усе бачити й чути, і коли читач дізнається, що вершник цей був де Муї, а молодий чоловік у камзолі пажа — Ортон, він зрозуміє, як напружені були вуха й очі Морвеля.

І той і той озирнулися навколо себе з найпильнішою увагою. Морвель затаїв віддих.

— Можете говорити, пане, — озвався першим Ортон, що, бувши молодшим, був і довірливіший, — ніхто нас не бачить і не чує.

— Це добре, — сказав де Муї. — Піди зараз до пані де Сов, віддай їй у руки цю записку, якщо вона буде в себе, а якщо її не буде, поклади записку за дзеркало, де король звичайно кладе свої записки, і потім почекай у Луврі. Якщо тобі дадуть відповідь, принеси її в відоме тобі місце; якщо ж ні, прийди до мене цього вечора з рушницею в те місце, яке я призначив і звідки я їду.

— Добре, — сказав Ортон, — знаю.