Читаем Королева Марго полностью

— Ти ще тут, хлопчику? — сказала вона. — Чого ж ти дожидаєшся? Адже я сказала тобі, що сама подбаю про твоє майбутнє? Чи ти маєш сумнів у тому, що я кажу?

— О, пані, боронь боже! — відповів Ортон.

І, підійшовши до королеви, схилив коліно, поцілував її плаття і швиденько вийшов.

Виходячи, він побачив у передпокої капітана гвардії, що дожидався Катерини. Це не заспокоїло, а ще збільшило його підозри.

Тим часом Катерина, як тільки портьєра впала за Ортоном, підійшла до дзеркала. Але даремне шарила вона за ним тремтячою від нетерпіння рукою: вона не знайшла записки.

А проте вона напевне бачила, що хлопець був коло дзеркала. Отже, він не поклав, а взяв звідти записку. Доля надавала її противникам такої ж сили, як і їй. Дитина ставала дорослою людиною, коли починала боротися з нею.

Вона все переставила, переглянула, перемацала: нічого...

— О, нещасний! — скрикнула вона. — Я не хотіла йому нічого лихого, а він забрав записку і сам пішов назустріч своїй долі. Гей, пане де Нансей, гей!

Тремтячий голос королеви-матері долетів до передпокою, де дожидався, як ми вже сказали, капітан гвардії.

Пан де Нансей з’явився.

— Я тут, — сказав він, — що бажаєте, ваша величність?

— Ви були в передпокої?

— Так, пані.

— Ви бачили, коли вийшов чоловік, хлопець?

— Щойно.

— Він ще недалеко?

— Тільки на половині сходів.

— Покличте його назад.

— Як його звати?

— Ортон. Якщо він не схоче йти, приведіть його силою. Тільки не лякайте, якщо він не опинатиметься. Мені зараз же треба поговорити з ним.

Капітан швидко вийшов.

Як він казав, Ортон був тільки на половині сходів, бо спускався поволі, сподіваючись зустріти на сходах або побачити десь у коридорі короля Наварського або пані де Сов.

Він почув, що його кличуть, і затремтів.

Першою його думкою було тікати, але з розважливістю, не властивою його літам, зрозумів, що коли побіжить, то погубить усе.

І зупинився.

— Хто мене кличе?

— Я, пан де Нансей, — відповів капітан гвардії, збігаючи сходами.

— Я дуже зайнятий, — сказав Ортон.

— З наказу її величності королеви-матері, — відповів пан де Нансей, наближаючись до нього.

Хлопець втер піт, що котився по його чолу, і пішов назад.

Капітан ішов ззаду.

Спершу Катерина думала звеліти заарештувати хлопця, обтрусити його і забрати собі записку, яку — вона знала — він приніс із собою; для цього вона надумала обвинуватити його в крадіжці і витягла вже з туалета брильянтовий аграф, щоб звернути пропажу його на хлопця. Але розміркувала, що це небезпечний засіб, бо може викликати в хлопця підозри, він попередить свого пана, і той стерегтиметься і не дасть доказів проти себе.

Звичайно, вона могла б звеліти відпровадити хлопця кудись у в’язницю, але поголоска про арешт, хоч би як секретно зробили це, розійшлася б по Лувру, і одно слово про це примусило б Генріха поводитись обережно.

Але Катерині потрібна була ця записка, бо записка від де Муї до короля Наварського, передана з такою дбайливістю, повинна була розкрити всю змову.

Вона поклала аграф знову туди, де взяла.

— Ні, ні, — сказала вона, — це шпигунська вигадка, погана думка. Але за ту записку... що може, ще нічого й не варта, — провадила вона, насуплюючи брови й шепочучи так потихеньку, що й сама ледве могла чути свої власні слова. — Е, їй-богу, не моя в тому вина, а його. Чому цей молодий розбійник не поклав записки туди, куди мусив покласти? Мені потрібна ця записка.

В цю мить увійшов Ортон.

Обличчя Катерини мало, мабуть, страшний вираз, бо молодий хлопець зблід, зупинившись на порозі. Він був ще надто юний, щоб цілком володіти собою.

— Пані, — сказав він, — ви зробили мені честь покликати мене. Чим я можу служити вашій величності?

Обличчя Катерини прояснилось, немов його осяяв сонячний промінь.

— Я звеліла покликати тебе, хлопче, — сказала вона, — бо мені сподобалось твоє обличчя, і я пообіцяла тобі подбати про твою долю, — отже хочу зараз таки виконати свою обіцянку. Про нас, королев, кажуть, що ми забуваємо свої обіцянки. Але це не серце в нас таке, а розум, бо він іде за подіями. І от я пригадала, що королі тримають в своїх руках долю людську, і покликала тебе. Ну, хлопче, іди за мною.

Пан де Нансей, зрозумівши цю сцену, як щось серйозне, дивився на цю розчуленість Катерини з великим здивуванням.

— Вмієш ти їздити верхи, хлопче? — спитала Катерина.

— Так, пані.

— Ну, то ходім до мене в кабінет. Я дам тобі листа, і ти відвезеш його в Сен-Жермен.

— До послуг вашої величності.

— Звеліть осідлати йому коня, Нансей.

Нансей вийшов.

— Ходім, хлопче, — сказала Катерина.

І пішла попереду. Ортон пішов за нею.

Королева-мати спустилася поверхом нижче, пройшла в коридор, де були апартаменти короля і герцога д’Алансона, дійшла до кручених сходів, зійшла ще на один поверх, відімкнула двері, які вели до кругової галереї і від яких ні в кого, крім неї та короля, не було ключа, звеліла Ортону увійти, увійшла за ним сама і замкнула за собою двері. Галерея ця оточувала, ніби яка заслона, частину покоїв короля і королеви-матері. Це була схованка на випадок небезпеки, як галерея в замку Святого Ангела в Римі або в палаці Пітті у Флоренції.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адмирал Колчак. «Преступление и наказание» Верховного правителя России
Адмирал Колчак. «Преступление и наказание» Верховного правителя России

Споры об адмирале Колчаке не утихают вот уже почти столетие – одни утверждают, что он был выдающимся флотоводцем, ученым-океанографом и полярным исследователем, другие столь же упорно называют его предателем, завербованным британской разведкой и проводившим «белый террор» против мирного гражданского населения.В этой книге известный историк Белого движения, доктор исторических наук, профессор МГПУ, развенчивает как устоявшиеся мифы, домыслы, так и откровенные фальсификации о Верховном правителе Российского государства, отвечая на самые сложные и спорные вопросы. Как произошел переворот 18 ноября 1918 года в Омске, после которого военный и морской министр Колчак стал не только Верховным главнокомандующим Русской армией, но и Верховным правителем? Обладало ли его правительство легальным статусом государственной власти? Какова была репрессивная политика колчаковских властей и как подавлялись восстания против Колчака? Как определялось «военное положение» в условиях Гражданской войны? Как следует классифицировать «преступления против мира и человечности» и «военные преступления» при оценке действий Белого движения? Наконец, имел ли право Иркутский ревком без суда расстрелять Колчака и есть ли основания для посмертной реабилитации Адмирала?

Василий Жанович Цветков

Биографии и Мемуары / Проза / Историческая проза