Королева Марго

— До нашого пана! — сказав Ла Моль, знизивши голос. — До герцога д’Алансона?

— Так. З того, що він казав мені, я зрозумів, що саме йому ти мусиш дякувати за порятунок.

— Я мушу дякувати за життя королю Наварському, — відповів Ла Моль.

— О, о! — пустив Коконна. — І ти певен?

— Ніяких сумнівів.

— От король, — добрячий, чудовий король! А яка ж була в цій справі участь герцога д’Алансона?

— Він держав шворку, якою мене хотіли задавити.

— Чорт візьми! — скрикнув Коконна. — Ти певний того, про що говориш, Ла Моль? Як! Цей блідий принц, це недолуге цуценя — задавить мого друга! Ах, чорт візьми! Завтра я скажу йому, яка моя думка про таке діло.

— Ти здурів?

— Правда, він знову візьметься за те саме... Та що там? Це йому так не минеться!

— Ну, ну, Коконна, заспокойся і не забудь, що пробило одинадцять з половиною годин, а ти сьогодні ввечері на службі у принца.

— Великий мені клопіт з його службою! Хай жде! Моя служба! Щоб я служив людині, яка держала шворку!.. Жарти!.. Ні!.. Так уже доля судила: я мусив розшукати тебе, щоб більше не покидати. Я залишаюся тут.

— Але, нещасний, розміркуй, ти ж не п’яний.

— На щастя. Бо коли б я був п’яний, я підпалив би Лувр.

— Ну, Аннібал, — знову почав Ла Моль, — будь розумний. Вернися. Служба — святе діло.

— А ти вернешся зо мною?

— Неможливо.

— Вони б знову надумали вбити тебе?

— Не думаю. Я надто незначна особа в їх очах, щоб складати проти мене якусь постійну змову, постанову на довгий час. Думка вбити мене прийшла їм у голову в хвилину капризу, та й годі: принци були того вечора в доброму настрої.

— Що ж ти робиш?

— Нічого: блукаю, гуляю.

— Ну, що ж! І я гулятиму, як ти, і блукатиму з тобою. Це чудово. Потім, якщо на тебе нападуть, нас буде двоє, і ми їм дамо доброго прочухана. Ах, коли б з’явився цей твій герцог, ця кузька! Я приткнув би його, як метелика, до стіни!

— То попросись у нього, принаймні, у відпустку.

— Так, у безстрочну.

— Та хоч попередь же його, що кидаєш.

— Це діло. З цим я згоден. Зараз йому напишу.

— Писати йому! Це не личить, Коконна, він же принц крові.

— Так, крові! Крові мого друга! Бережись, — крикнув Коконна, повертаючи своїми великими трагічними очима, — бережись, щоб я не насміявся з вашого етикету!

— Справді, — сказав сам собі Ла Моль, — через кілька днів йому не треба буде ні принца, ані кого іншого, бо якщо він схоче піти з нами, ми його заберемо звідси.

І Коконна, не зустрічаючи більше опору з боку свого друга, взяв перо і старанно скомпонував найкрасномовніше послання такого змісту:

„Монсеньйор!

Не може бути, щоб ваша високість, бувши так добре ознайомлені з античними часами, не знали зворушливої історії Ореста й Пілада, двох героїв, що уславились своїми нещастями і своєю приязню. Мій друг Ла Моль нещасний не менше від Ореста, а я ніжний серцем не менше від Пілада. Він має в цей час великі справи, що вимагають моєї допомоги. Отже, мені ніяк не можна розлучитися з ним. Через те я, з дозволу вашої високості, беру собі маленьку відпустку, тому що я мушу зв’язати свою долю з його долею, до чого б це мене не призвело; велика сила відриває мене від вашої служби, зважаючи на що я сподіваюся на ваше пробачення і насмілююсь назвати себе з пошаною

Вашої королівської високості, монсеньйор, найнижчий і найпокірніший Аннібал граф де Коконна, нерозлучний друг пана де Ла Моля“.

Написавши цей незрівнянний твір, Коконна прочитав його вголос Ла Молю, а той знизав плечима.

— Ну, що ти скажеш? — спитав Коконна, який не бачив цього руху або удав, що не побачив.

— Скажу, — відповів Ла Моль, — що пан д’Алансон насміється з нас.

— З нас?

— З обох укупі.

— Це, здається мені, краще, ніж коли б задавив нас кожного окремо.

— Ну, — сказав Ла Моль, сміючись, — одно, може, не перешкодить другому.

— Ну, що ж! Тим гірше! Хай буде, що буде, а я пошлю листа завтра ранком. Де ми перебудемо ніч, як підемо звідси?

— У метра Ла Гюр’єра. Знаєш, у тій кімнатці, де ти збирався мене приколоти, як ми не були ще Орестом і Піладом.

— Добре, то я відішлю листа в Лувр нашим хазяїном.

В цей момент панно відсунулось.

— Ну, — спитали в один голос обидві принцеси, — де наші Орест з Піладом?

— Чорт візьми, пані, — відповів Коконна. — Пілад і Орест умирають від голоду й кохання.