Любов на лінії вогню

Ця історія про військового журналіста, який рік життя присвятив передовій і висвітлював події на лінії фронту. Поряд з представниками різних бойових підрозділів від ЗСУ до МВС провів на передовій не один тиждень. Завдяки його репортажам країна мала змогу спостерігати за тим, що ж насправді відбувається на сході України. Разом з полком «Дніпро-1» він сидів у Пісках, вів трансляцію з окопів та навіть дістав контузію, наслідків якої не позбудеться вже ніколи. Одного разу він навіть ледь не загинув у Пісках. Та доля була проти.

Стас – талановитий репортер, який самовіддано виконував свою справу, паралельно змінюючись зсередини завдяки почутому та побаченому на фронті. А ще – збагачувався друзями.

Майже рік поруч з ним була кохана, з якою він одружився взимку. Щасливе молоде подружжя, здається, не уявляло одне без одного власне життя. Він дарував їй сотні троянд, приносив каву в ліжко і влаштовував романтичні вечері.

В їхній затишній квартирі завжди було мирно і спокійно. Лише з балкона звисав прапор 25-ї військової повітряно-десантної бригади з емблемою-парашутом та написом «Ніхто, крім нас», яка постійно нагадувала Стасові про його друзів на передовій, а їхнім сусідам – про те, що у країні триває війна.

Дружина була для нього ковтком чистого повітря, що насичувало життя щоразу, коли він стомлений повертався до Києва із зони АТО. Він був здатен для неї на все.

Єдине, з чим не міг боротися, – з покликом серця. Адже чітко розумів: якщо він не показуватиме і не говоритиме правду, країна швидко забуде своїх героїв. І хоча зараз для багатьох новини з передової є стомлюючими, журналісти мають у кожному сюжеті нагадувати, що війна триває, люди гинуть, а російська агресія на Донбасі продовжується.

Тож щоразу, коли його кликав обов’язок, вирушав на фронт. Ми завжди сприймали Стаса як свого, рідко акцентуючи увагу на тому, що він журналіст. Наші побратими легко ставали його друзями, а людські якості допомагали йому адаптуватися в будь-якому середовищі.

Приїжджаючи до Києва, ми передусім їхали до Стаса, де нас завжди чекав дружній прийом, вечеря, гарячий чай і приємні розмови. Він готував на кухні свій фірмовий плов, заварював каву і весь вечір ми проводили у компанії молодого подружжя.

Але дружині були не до вподоби його мандри зоною АТО. Вона завжди шукала обман чи зраду. Чого насправді не було. Так, він непередбачуваний, він, як і всі ми, страждає від адреналінової залежності, він у будь-який час може зірватися і поїхати. Але їхня родина була для нього тим єдиним і непохитним, на що не впливали ані війна, ані друзі, ані робота.

Вона, не витримавши, подала на розлучення і поїхала до батьків. Потроху шлюб почав давати тріщину, але не настільки глибоку, щоб ситуацію неможливо було виправити.

Його кохання до Наталії настільки сильне, а вірність – настільки беззаперечна, що він досі, навіть після її переїзду зі спільної квартири, чекає на неї.

Можливо, й дочекається. Я сподіваюся, вона візьме до рук цю книгу, побачить історію про неї та її чоловіка і все зрозуміє. Так має бути.

Дім там, де любов

Найскладніше в цій війні довелося саме тим відважним хлопцям, які прийшли захищати та відвойовувати не просто Донецьку чи Луганську область, а саме свій дім. Адже величезний відсоток людей, які приєдналися до добровольчого руху, це саме мешканці Донеччини та Луганщини, які були змушені йти на війну, розуміючи, що можуть втратити рідні домівки. Або через те, що окуповані території не повернуться до складу України, або через те, що їх вщент зруйнує війна.

Знищені обстрілами будинки в зоні бойових дій для пересічного українця – просто кадри в сюжеті вечірніх новин. Але для значної кількості людей – це знищена праця іноді не одного покоління родини. У цих зруйнованих снарядами будинках, які час поступово перетворює на купу побутового та будівельного сміття, ще залишилися сліди колишнього сімейного тепла. Там ще у шафці стоять чашки, з яких пили чай на теплій кухні, розбиті фоторамки з сімейними знімками, колиска, в яку мати вкладала дитину спати, іграшки та книги, телевізор з тріснутим екраном, в який влучила куля. Все це війна поступово перетворить на пил і попіл. Який вітром рознесе над териконами і степами Донбасу. Так колись цілком реальне та щасливе життя стає лише спогадом. Спогадом про мир.

Десятки та сотні людей втратили будинки в Шахтарську, Горлівці, Донецьку, Ясинуватій. І дехто з них вирішив не стояти осторонь. Саме так з’явився легендарний батальйон «Донбас» чи 5-а рота полку «Дніпро-1», інші добровольчі підрозділи, до складу яких входило чимало відважних донеччан. Саме добровольчі, адже на початку війни до лав Збройних сил України не призивали донецьких. Донецькі все вирішили самі.