Любов на лінії вогню

Одного разу Аня навіть приїхала на бойову позицію, подолавши свій страх, аби побачити коханого.

Справжнє випробовування для почуттів – іспит часом і відстанню. Він дуже хотів знати, чи пройдуть вони це випробування. Одного разу під час обстрілу він навіть подумав: «Шкода, що ми не пройдемо це до кінця тільки тому, що зараз я загину». Він завжди тримав її фото біля серця, у бронежилеті.

Він не загинув. І повернувся. Тепер вони живуть разом. І точно знають: якщо зруйнувати ці стосунки було не під силу ані часу, ані війні, ані смерті, то не під силу більше нікому і нічому.

Зугрес

Їхнє кохання неможливо віднести до тих захоплюючих історій, які народжуються на війні чи проходять іспит часом й очікуванням. Вони – звичайна подружня пара, яку було зруйновано окупацією. Саме це страшне і невідоме до минулого року слово розлучило їх.

Навесні 2014 року, як й інші свідомі чоловіки Донбасу, він вступив до одного з добровольчих батальйонів. Вона залишилася. Доки він визволяв міста і села, їхнє рідне місто зайняли так звані повстанці, насправді ж – регулярна армія РФ.

Тим часом він пройшов випробовування Іловайськом, зазнав поранення, але вижив та навіть не потрапив у ворожий полон. Після тривалого лікування в лікарні імені Мечникова в Дніпропетровську вирішив поїхати до неї, додому, в Зугрес.

Його прагнення побачити кохану дружину було настільки сильне, що не зупинило навіть розуміння того, що прийом, який можуть влаштувати йому земляки, не буде занадто теплим.

Приїхав – міжміські сполучення на автостанціях працюють, незважаючи на війну. Встиг обійняти кохану жінку та вкотре освідчитись їй. Зовсім недовго пробув вдома. А далі – сусіди донесли місцезнаходження «карателя».

Його вивезли в центр міста і прив’язали до стовпа. До грудей скотчем приклеїли табличку з написом «Доброволець карального батальйону „Донбас“, карав у Попасному та Іловайську. Проживає в м. Зугрес».

Вона намагалася допомогти йому, звільнити. Та озлоблене місцеве населення прив’язало до стовпа і її.

Відчуття нерозуміння, образи, приниження – ось що подарував їм обом його приїзд додому. Місцеве населення продемонструвало всю свою сутність. Тупість, невігластво, озлобленість та невиправдану жорстокість. Натовп наче сказився, коли побачив їх обох, прив’язаних до стовпів. Здавалося б, вони готові розірвати подружжя на шматки.

Він витримав полон і через декілька місяців вирвався на велику землю. А вона так і лишилася в окупованому містечку.

Зараз він у Києві. Адже нарешті зрозумів, що місто, на честь якого він узяв позивний, не залишить його в живих.

Єдине, що роздирає душу на шматки, – неможливість забрати дружину. Жоден блокпост не випустить дружину «карателя». Її знайомі відразу ж донесуть при спробі виїхати з міста. А тоді полон – страшніший за смерть.

Поки що на визволення міста Зугрес подружжя не сподівається.

Час працює проти них. Вона хвора на рак. Остання стадія і відсутність будь-якої медицини.

Тому його побратими та волонтери постійно збирають кошти, аби передати їх хворій дружині Зугреса. Скільки часу знадобиться для визволення міста від окупаційних військ – невідомо. У будь-якому разі це кохання витримає. Бо справжні почуття існують попри простір і час.

P. S. Згодом хлопці дізналися, що Зугрес переїхав до зони розмежування, щоб бути трохи ближче до неї. Але вона померла у доньки на руках. Єдине, чим вдалося допомогти – полегшити її останні страждання знеболювальним.

Про любов до рідного міста

Ця історія про мешканця міста Суми, колишнього депутата Сумської міської ради та за сумісництвом бійця полку «Дніпро-1».

На початку АТО Депутат став волонтером. Збирав допомогу для бійців ЗСУ і добровольців, відвозив її хлопцям на передову. Але завжди вважав, що цього замало. Поступово в його думках визрівало рішення взяти безпосередню участь у бойових діях уже як бойова одиниця.

Минулого року він прийняв рішення вступити до добровольчого підрозділу, коли зрозумів, що як боєць у складі «Дніпра-1» може зробити набагато більше, ніж як волонтер. І не помилився.

Понад рік він перебував на передовій, ніс службу на Донеччині, у найгарячіших точках, таких, як село Піски. Посеред тотальної руйнації і регулярних обстрілів, зігріваючись від шаленого зимового холоду біля багаття, гріючи воду у старенькому почорнілому від вогню та диму чайнику. Коли іноді здавалося, що ось-ось від морозу віднімуться ноги, а пальці на руках примерзали до автомата, рятував чай у заіржавілій кружці. І в шалену спеку, коли здавалося, що саме повітря плавиться від сонця. Коли нестерпно важким здається бронежилет, що розтирає тобі плечі і дратує, в якому тобі вдвічі гарячіше, але ти не маєш змоги та й права не маєш зняти його. Лише терпляче виконуєш свої завдання. Ось за таких умов діяв на передовій депутат міськради.