Любов на лінії вогню

Герой цієї історії, як і герої деяких попередніх, – саме такий донецький доброволець. Ім’я та позивний його з метою безпеки я не розголошуватиму. Адже в Донецьку цілим і неушкодженим ще стоїть його будинок. Куди він мав принести новонароджену донечку. Будинок, в який він вклав частинку душі, але змушений був полишити. Адже, на відміну від багатьох своїх земляків, не збирався жити в окупованому російською армією і терористами місті.

Тож, зібравши речі, він виїхав у Дніпропетровськ і вступив до лав «Донбасу», а потім перейшов до «Дніпра-1» разом із побратимами. Маріуполь, Карлівка, потім Піски. Золотий час наступу українських сил, коли один за одним було визволено десятки населених пунктів. Для донецьких, до речі, складніше за все було знаходитися саме в Пісках. Адже до рідного дому залишалося інколи 7–8 кілометрів. Та їхні надії не справдилися.

Усі, хто опинявся в подібній ситуації, вірили, що це ненадовго, що це лише тимчасові складнощі. Коли стало зрозумілим, що зачистка та подальше визволення не плануються, він вивіз з міста вагітну дружину.

Вивіз і повернувся в Піски. Саме там, безпосередньо під Донецьком, за декілька тижнів він зазнав тяжкого поранення, коли разом з командиром роти Володимиром Шиловим група бійців потрапила в засідку. І саме тоді, коли його пораненого везли до шпиталю в Кураховому, у прифронтовому Дніпропетровську його дружина народжувала донечку.

Поранення врешті загоїлося. Коли він уперше пригорнув новонароджену частинку себе, то вкотре зрозумів, заради кого узяв до рук зброю.

Минулорічні зимові свята він провів на передовій, утримуючи разом із побратимами позиції полку «Дніпро-1» у найскрутніший час, незадовго до падіння донецького аеропорту. Засніжена та заморожена, напівзруйнована місцевість, де неможливо ані зігрітися, ані відпочити, не мала й натяку на новорічні барви. Лише нічне небо регулярно освічували «салюти» прицільного вогню з боку Донецька. Та на душі в нього було тепло. Дружина надіслала листа, де написала, що чекає разом із донечкою на його повернення та повернення миру на нашу землю. У листі вона подякувала йому за те, що мав силу волі і відвагу обрати складний шлях військового. Адже вона чудово розуміє, кого він захищає передусім.

Так, зараз вони живуть в орендованій квартирі, але його дитина народжена не в окупації, а у вільному Дніпропетровську, у східній фортеці нашої держави. А нам лишається тільки сподіватися, що всі, хто втратив через війну свої домівки, обов’язково повернуться в них або збудують нові.

Не загинув, бо кохає

Валентин Ушич – один з наймолодших бійців полку «Дніпро-1», мешканець прифронтового Красноармійська.

Одразу після закінчення ліцею пішов працювати на шахту. Але шахтарем пробув недовго. Невдовзі його спокійне життя зруйнувалося, поступившись місцем військовим будням. Його рідне місто Красноармійськ знаходиться на межі двох областей – Донецької та Дніпропетровської. І, розуміючи, що цілком імовірно руйнуюча хвиля «русской весны» може поглинути і його дім, Валентин став добровольцем.

Почалася війна, і рідний Донбас спалахнув вогнем. Тож, як справжній чоловік та патріот Української держави, він вирушив до Дніпропетровська і вступив до лав полку міліції спецпризначення «Дніпро-1».

Переборовши страх та осуд з боку знайомих, які, живучи в шахтарському містечку, не завжди підтримували добровольчий рух, вчорашній студент перетворився на воїна. Звісно, це відбулося не відразу. Адже війна змінює поступово. Від простого хлопчини-шахтаря до сержанта міліції він подолав значну відстань, міра якої – години, дні, місяці, проведені на передовій за умов повної бойової готовності.

Весь період служби поруч з ним була кохана – вісімнадцятирічна дівчина Аня, з якою Валентин зустрічався ще зі школи.

Рішення Ушича йти на війну вона прийняла. Навіть розуміючи, що вони можуть не бачитися місяцями і що війна може забрати його життя. Вона прийняла рішення чекати.

Все гаряче літо 2014 року вони не бачилися. За цей час Валентин відзначився у Маріуполі, брав участь у розвідці боєм у селі Карлівка та визволенні Пісків. І зустрілися вони вже восени у Красноармійську. Це були найміцніші і найдовші обійми в її житті. Перший етап було подолано. Хоч і не надовго, хоч на декілька годин, але він повернувся додому.

Не було квітів чи романтики при свічках. Лише обійми двох закоханих після найдовшої в їхньому житті розлуки. Посеред однієї з вулиць прифронтового міста. Побачитися. Взяти одне одного за руки. Тримати і не відпускати бодай трохи. Щоб набутися разом. Це найцінніше.

А ще за годину він знову був у Пісках. Звідки інколи навіть було неможливо зателефонувати. Він вилазив на дерево, щоб упіймати зв’язок і почути дівчину чи відправити їй смс. Так, одного разу на дереві під час телефонної розмови з Анею він потрапив під мінометний обстріл. Вибуховою хвилею його скинуло на землю. Телефон випав з рук і кілька хвилин вона не чула його голос – лише звуки розривів. Нескладно уявити, що першим спало їй на думку. Полегшення прийшло тільки тоді, коли він знову зателефонував.