Любов на лінії вогню

Між ними був місяць смс-повідомлень і телефонних дзвінків. І вже за місяць вона приїхала до Львова, де вони познайомилися вже особисто і змогли вперше подивитися одне одному у вічі. Кав’ярні, прогулянки вуличками вечірнього міста, теплі розмови й гарячі обійми. Вони ходили Львовом, взявшись за руки, і розуміли, як важко буде розлучатися. Вона знала, що тепер має чекати на нього, а він усвідомлював, що тепер нарешті на нього чекатимуть.

Три дні і три ночі вони були разом. А потім він повернувся на схід, до зони бойових дій.

Вона ж поїхала до Дніпропетровська, де ні вдень ні вночі не знаходила собі місця, думаючи про нього. Лише чекала, чекала, чекала… Знала, що десь там на сході є чоловік, який засинає з думкою про неї.

Їх бригада тоді проходила службу під Луганськом. Намагаючись хоч якось проявити свою турботу про нього, вона пекла пироги, різала олів’є, пакувала солодощі та цигарки і бігла передавати «Новою поштою», аби коханий уже наступного дня отримав від неї «привіт». Перед Новим роком відправляла йому посилки зі смаколиками, щоб вони з хлопцями не почувалися забутими та покинутими посеред зимових свят.

Все, про що він міг думати, – про відпустку. Лічив дні. Планував спільний час. І навіть планував спільне майбутнє. Чергуючи на позиції зі зброєю в руках, згадував її обличчя, запах її парфуму.

І дочекавшись цієї довгоочікуваної відпустки, поїхав не до батьків у Львів, а до Дніпропетровська. До неї. Там він придбав обручку і вирішив освідчитися жінці своєї мрії. Був впевнений, що вона погодиться. Адже для закоханих найбільше щастя – бути разом. Бути справжньою родиною.

Вона – одна з дніпропетровських волонтерів, які, не покладаючи рук, допомагали Збройним силам України та добровольчим батальйонам. А крім того, ще й успішна бізнес-леді, яка не звикла в чомусь собі відмовляти.

І ось, здавалося б, їхня мрія почала збуватися. Нарешті вони будуть разом.

У брудних берцях та формі, втомлений дорогою і виснажений війною, він переступив поріг її квартири та кинувся в її обійми. Нарешті він міг, дивлячись їй в очі, сказати, як сильно прагнув побачити, поцілувати. Що мріяв засинати та прокидатися разом, пити ранкову каву зі свіжою випічкою.

Хлопець освідчився їй у коханні і запропонував руку та серце. Вона ж, неочікувано, лише відповіла, що подумає.

І подумала вона таке: «Якщо у нього, службовця ЗСУ, заробітна плата три тисячі гривень, а вона звикла приблизно таку ж суму витрачати щодня, то як же він зможе її забезпечувати?». Ось такі речі іноді спадають на думку деяким жінкам. Чомусь саме це забезпечення відіграло ключову роль в її рішенні. Куди й поділося кохання до героя війни?!

Вона повернула обручку, а він купив квиток на потяг і поїхав з Дніпра. З каблучкою в кишені кітеля та розбитим серцем. Ось так дівчина і визначила пріоритети у своєму житті.

Отримавши відмову, повернувся на службу. Її вибір так і залишився для нього незрозумілим. Та рани душі теж загоюються, хоча й набагато довше, ніж подряпини на тілі…

Про кохання, що не рятує, а гальмує

Схожа історія спіткала ще одну гарну людину, чесного офіцера Служби безпеки України. Саме прагнення до встановлення справедливості і є однією з головних його якостей.

У 2014 році він опинився у зоні бойових дій. А потрапив туди через розлучення. А розлучився через те, що відмовився брати хабар. А хабар відмовився брати тому, що чесний.

Усе було так. Він працював десь на півночі України, мав дружину та улюблену дитину. Служив державі чесно і відповідально. Та одного разу дружина дізналася про те, що він відмовився від запропонованого хабара. Почалися сварки та претензії, адже в досить великого відсотка людей «правильними» вважаються ті, хто звик перевищувати службові повноваження, а не ті, хто бореться з подібним.

Вони розлучилися, і він вирушив на схід. Аби бути подалі від дому і від того болю, який довелося там відчути. Полишивши все, що любив, відмовившись від комфорту рідного дому та стабільної і престижної роботи, він поїхав на війну.

На Донбасі на півроку повністю потонув у службі. Так, як тонуть у роботі, коли внутрішня емоційна спустошеність сягає максимуму і залишається лише механічне виконання завдань і подеколи фізична втома. Повертаючись з роботи у розташування, скидаючи важкі берці на підлогу, він доходив до душу і змивав із себе весь бруд та пил війни. Заварював міцну каву, викурював півпачки міцних цигарок і провалювався у сон на старому пружинному ліжку. День за днем. По колу. І ніхто не обійматиме вночі, ніхто не жалітиме. Адже ніхто не має в тобі потреби.

Він був саме в такому стані, коли побачив її. Двадцятирічну мешканку прифронтового містечка. Симпатичну, здавалося б, розумну і дуже легку у спілкуванні дівчину, яка відразу ж привернула його увагу. І саме їй вдалося заповнити емоційну порожнечу і відключити ті гнітючі думки, які не давали йому спокою вже кілька місяців поспіль.