Любов на лінії вогню

За місяць-два вони домовилися про зустріч. Вночі на одній з трас Донеччини по дорозі до нього її машина потрапила у ДТП. Побиті ребра, синці, розтрощена автівка… Такою він і знайшов її. Взяв на руки і забрав до себе. З того часу остаточно і безповоротно її серце належало лише йому. Кожен день в очікуванні. Аби лише побачити. Аби тільки поглядом доторкнутися до нього. Щоразу, кожної зустрічі серце вилітало з грудей. Вона мчала до нього хоча б на годину. Вириваючись, молила Бога, щоб побачити.

Але не все було так просто, як здавалося. Між ними була єдина, але велика проблема. Відсутність довіри. Він планував зустріч, а потім зникав. Він обіцяв приїхати, а потім днями не відповідав на телефонні дзвінки та повідомлення.

Вона була начебто з ним, а врешті – сама. Саме тому вона майже не вірила йому, хоча й вірила в нього. Вона знала, що для цього чоловіка важливішими були робота і те його життя, про яке вона так нічого і не знала. Але щоразу чекала та вибачала.

Так усе й тривало до того дня, коли вона зробила тест на вагітність. Результат виявився позитивним. Але батько майбутньої дитини не сказав ані слова. Не зателефонував. Не приїхав. Не обійняв свою маленьку налякану дівчинку, якій понад усе потрібна була його підтримка. Лише написав у повідомленні, що не здатен наразі взяти на себе таку відповідальність і попросив перервати вагітність. Для неї на цій війні це була найбільша і найболючіша втрата.

Тиждень, стікаючи кров’ю після аборту, вона залишалась на самоті зі своїм болем і своєю образою. Розуміла, що попри все має жити далі. Коли весь жах тих днів скінчився, він знову з’явився в її житті. Хоча, на перший погляд, у цих стосунках мала стояти крапка, вона знайшла в собі сили пробачити, а він – залишитися навіть після того, як між ними почала здійматися стіна з обвинувачень і зневіри у щось спільне.

Що чекатиме на цих людей – відомо лише Богу. Та якщо двоє кохають справді всім серцем та залишаються щирими у своїх діях і словах, то вони здатні подолати будь-які труднощі. Якщо ж ні, тоді їхні стосунки – лише марна втрата часу і нервових клітин. Що буде далі – залежить тільки від них.

Згодом вона дізнається, що була не єдиною жінкою. Він продовжував підтримувати стосунки з колишньою дружиною і з коханкою, яка рік тому народила йому доньку. Усім трьом він освідчувався в коханні, дублюючі завчені фрази. Кожну не тримав, але й не відпускав. Та не варто чекати правди від людини, яка з цим поняттям незнайома.

Та все це вона витримає, адже більше ніж його, любить тільки життя. І сила волі та інстинкт самозбереження не дозволять їй зруйнувати себе. За зачиненими дверима вона залишить увесь той біль і бруд, з яким їй довелося зіткнутися. І відкриє нові – де не буде місця людям, яким за жодних обставин не можна довірити ані серце, ані життя.

Якщо він колись прочитає цю історію, нехай знає, що його вибачено. Питання у тому, чи вибачить він себе.

Поєднані Майданом

Вони познайомилися взимку 2013 року. Там, на майданівських барикадах, і зародилося кохання журналістки, а нині волонтера Анни, та колишнього прес-офіцера Північного територіального командування Національної гвардії України Валерія. Посеред лютої зими, просякнутої запахом диму від горілих шин, адреналіну та віри у перемогу.

Під час подій на Майдані вона, як і сотні інших журналістів, висвітлювала революційні події, що відбувалися в нашій країні. Це саме входило і в його обов’язки, лише з тією різницею, що він знаходився по той бік барикад, де розташовувалися бійці Внутрішніх військ.

Валерій показав їй, що саме відбувалося по той бік барикад. Допомагав зі зйомками і перепустками. Разом вони почали проводити дедалі більше часу. Грілися кавою у медичному пункті після зйомок, гуляли містом, ділилися своїми думками щодо актуальних подій. Спочатку на «Ви», а згодом, перейшовши на «ти», вони спілкувалися ближче й ближче. Так день за днем вони йшли назустріч одне одному.

Коли вони стали ділитися спогадами, то зрозуміли – ще до знайомства були в одних й тих самих місцях, але не перетнулися. Навіть військова частина, в якій Валерій проходив службу, була зовсім поруч з її квартирою. Вони ходили одними вулицями, їздили одними маршрутами. І, як сказала Аня, «просто янголам вже набридло чекати і вони зіштовхнули нас лобами на Майдані».

Після одного з прес-турів вони поїхали до неї. Аня нагодувала його вечерею, і вони проговорили всю ніч. Напевно, через події в країні, коли все відбувається дуже стрімко, коли все на зламі, їхні стосунки почали розвиватися надто швидко. Та й на букетний період ні в кого з них не було часу. Увечері після роботи він чекав на неї під редакцією газети, в якій вона працювала, або в обідню перерву їхав, аби привезти смачну каву та декілька хвилин побути поруч. А вона складала йому на роботу бутерброди і на вихідних намагалася наготувати смачненького, віддавала всю ніжність і тепло. А трохи згодом вони вже жили разом. Створили для себе маленький і затишний світ, в якому за зачиненими від зовнішніх проблем дверима залишалися тільки вдвох.