Любов на лінії вогню

Відтепер усі його думки були про неї. Він бажав турбуватися про неї, захищати і берегти від складнощів зовнішнього світу, тримати її поруч. Мріяв про щасливу родину. На певний час вона стала центром його всесвіту.

Ті вечори, які вони проводили разом, були найсвітлішим його спогадом. Він тримав це почуття в душі, адже воно зігрівало його і давало сили рухатися вперед.

Квіти, подарунки, побачення. Вся його увага була до коханої Юлії. Він уже встиг розпланувати їхній спільний переїзд до Києва і навіть знайшов їй престижну роботу, про яку дівчина без вищої освіти могла й не мріяти, живучи у Краматорську.

Довго обирав обручку. Хотів знайти ідеальну. Таку, від якої вона вже не змогла б відмовитись. Радився з друзями та побратимами, надсилаючи їм фото каблучки. Наче закоханий підліток.

Він запропонував їй стати його дружиною. І хоч відповіді поки ще не було, вірив, що вони будуть разом, а інакше, здавалося, й бути не могло.

Та цінність стосунків проявляється не в радощах, а в складнощах. Вони завжди будуть «лакмусовим папірцем», який чітко продемонструє: людина, яка поруч, кохає тебе «за щось» чи «незважаючи ні на що». Так, уже при перших фінансових проблемах Юля повідомила йому, що почуття її вже згасли і вона не має наміру продовжувати ці стосунки.

Він досі не може повірити в те, що вона була поруч не тому, що мала справжні почуття. Тому, що шукала вигоди для себе. Він не спав ночами, тільки палив до ранку та передивлявся її фото в соціальних мережах.

А меркантильна провінційна дівчина навіть не здогадувалася, якого болю своїми вчинками та словами вона завдала щирому і доброму хлопцеві, який міг би бути для неї надійним плечем, турботливим і люблячим чоловіком, почуття якого навіть після її зради ще живі.

Ось так, роблячи свій вибір на користь матеріальних цінностей, люди дуже часто забувають, що всі ці «цінності» – лише пил. Який не вартий справжнього скарбу – люблячого серця. Адже у справжнього кохання, особливо якщо воно взаємне, термін придатності набагато довший, ніж у будь-якої, навіть найкоштовнішої речі.

М-6

Це одна з тих історій кохання, яка мала всі шанси бути сумною. Або просто закінчитися. Але життя занадто складне, щоб обмежувати його чергуванням чорного і білого. Адже хоч би як не було боляче, у душі завжди є місце для прощення. Хоч би як не було страшно й складно, у серці є місце для кохання. І хоч би якими непередбачуваними були вчинки людей, завжди буде місце для довіри. Бо іноді єдиний шлях – заплющити очі, дати руку та зробити крок уперед. Назустріч.

Для них обох війна почалася з квітня 2014 року в добровольчих батальйонах. Але познайомилися вони незадовго до падіння ДАПу в одному з «культурних» закладів у прифронтовому Артемівську. В кафе проходила чергова дружня зустріч представників батальйонного братства, і вона приїхала, аби привітатися з друзями і знайомими. А там побачила його. Ні, вона не закохалася з першого погляду. Занадто великою була різниця у віці. Просто дивилася на нього і думала: «Шкода, що цей чоловік не поруч зі мною…». Дивилася, дивилася, дивилася в його очі, на його сиве волосся. Навіть не здогадуючись, що скоро доля зіштовхне-зведе їх занадто близько.

Наступного дня вони випадково побачилися на одній з бойових позицій. Він привітався з нею так щиро і тепло, наче знав сто років. І вона ледь не розтанула під час тих дружніх обіймів.

Він вдихнув тонкий аромат її парфуму і сказав: «Сьогодні ти їдеш зі мною у Слов’янськ»… Навіщо їй їхати туди, хто він і що йому треба від неї, вона не знала. Тільки ввечері він забрав її з бази, посадив у машину і таки повіз до Слов’янська.

Вона ще нічого не розуміла. Жодного натяку на романтику. Вони дружньо проводили час, спілкувалися на цікаві обом теми, згадували спільних друзів і знайомих, говорили про війну, пили коньяк. Наступного дня вона вже була в Артемівську і за роботою навіть не згадувала про цей дружній теплий вечір. Іноді він писав їй, іноді вони зідзвонювалися. Кожен був зайнятий своєю справою. Кожен займався своєю війною. Все, що поки їх поєднувало, – служба в одному підрозділі.

Згодом вони інколи пересікалися. Одного разу він навіть надіслав їй повідомлення: «Ти дуже мені подобаєшся…». І лише тоді вона зрозуміла, що і він подобається їй. Не як друг, не як побратим. Як чоловік.

Тож на Великдень, перевдягнувшись у «мирний одяг», вона поїхала до Слов’янська. Де після довгого сидіння у прокуреній кухні, вона міцно обняла його. А він її поцілував. З цього першого поцілунку, першого запаморочення у всесвіті дівчини оселився єдиний. І день за днем займав дедалі більше місця в її серці.