Любов на лінії вогню

Саме там, після тижня кривавих боїв та надлюдських випробувань, у кривавому коридорі і скінчилося його життя. Воно обірвалося під синім небом Донбасу, у жовтих соняшникових полях. У літню спеку, яка потроху забирала життя та розчиняла його в повітрі.

Півроку друзі та родина докладали чималих зусиль, щоб знайти Тараса. Перевіряли списки полонених, робили все можливе, аби дізнатися, де ж їхній сонячний хлопчик. Але марно. У грудні того ж року прийшов результат генетичного аналізу, завдяки якому стало відомо, що Тараса поховали у Запоріжжі, у могилі невідомого солдата. Під порядковим номером.

Після пекла бюрократичної тяганини, пов’язаної з перепохованням, його поклали в землю на рідній Львівщині. Поруч із церквою, яку Тарас побудував разом зі своїм дідусем. Проводили його всім миром. Разом зібралися бойові побратими, щоб вшанувати пам’ять загиблого, стати навколішки та востаннє попросити вибачення.

За місяць потому слідом пішла і Мар’яна – її серце не витримало болю та горя. Воно, її серце, звикло битися синхронно з Тарасовим. І кожен його біль сприймати як свій. Не стало його, і вона втратила сенс та волю до життя.

«Не зроби нікому боляче, бо відповідь буде сильніша», – казав він. І тому ставився до кожного з глибокою повагою і терпінням. І люди віддячували йому взаємністю.

Його метою було вибороти для України єдність і незалежність. Він мріяв, що в цій державі діти засинатимуть у своїх ліжечках під звуки колискової, а не канонади. Що вони ніколи не дізнаються, що таке війна. Що їхні батьки повернуться, складуть свою брудну військову форму в далеку шафу, аби залишити її просто як пам’ять про війну, на яку вони вже не повернуться.

Своїм світлом і вірою він підкорив усіх, хто був знайомий з ним.

Друзі досі не видаляють його смс-повідомлення зі своїх мобільних телефонів. Він приходить в їхні сни янголом, усміхається своєю щирою посмішкою і завжди дарує їм надію. Надію на те, що десь на небі у них є охоронець.

Мир посеред війни

Дві половинки в небі заблукали,Зустрітись довелося на війні.Вона – східнячка з шахтних териконів,Він – Західної Білорусі син.Він захистив її країнуІ молоду свою родинуВід брата, що ударив в спину,Коли цей «русский мир» прийшов на Україну.Узявши в руки автомат,Він мужньо проти ворога постав,Вона як волонтер бійцям у всьому помагала.Він їй привіз медаль від Філарета,Вона чекала вдома – це прикмета,Бо завдяки таким родинамЗасяє сонце над Вкраїною!Ми переможем, відбудуєм рідний край!Донецьку, трохи зачекай!Інна Холодна

Цей вірш волонтер з Красногорівки присвятила молодій подружній парі – добровольцеві Дмитру та його коханій дружині Віті.

Дмитро Палойка – колишній боєць батальйону «Донбас». До війни він був громадським активістом, соціально активним мешканцем сусідньої країни. Саме в цьому і полягає неординарність ситуації, хоча вона й не унікальна. Адже поняття громадянської активності в Білорусі майже не існує – наш північний сусід перетворився на поліцейську державу.

Після чергової акції протесту у рідній Білорусі, в якій встиг відзначитися Діма, його разом з іншими однодумцями закрили у слідчому ізоляторі, а потім звільнили з роботи. Не розмірковуючи, він знайшов роботу у РФ, де його місячна заробітна плата становила 1000 євро.

Саме тоді в Україні розпочався Майдан, і він як небайдужа до протестного руху людина стежив за подіями в Києві, не відходячи від комп’ютера.

Дмитро щиро сподівався, що перемога вже близька, але після перших убивств – Сергія Нігояна та Діминого земляка Михайла Жизневського – почав потроху збирати речі, щоб повернутися додому. Адже за політичні погляди, пов’язані, зокрема, з підтримкою Майдану, його знову звільнили.

Після анексії Криму він обдзвонював українські військкомати, щоб вступити до ЗСУ, але скрізь отримував відмову, адже був громадянином Білорусі. І лише прочитавши оголошення про відкритий набір до батальйону «Донбас», зібрав речі і вирушив в Україну.

Після проходження підготовки разом з іншими добровольцями він вирушив спершу до Ізюма, а потім брав участь у визволенні Попасного та Лисичанська. І майже з того часу й почалася його боротьба за отримання українського громадянства, яка триває й досі.

…Останнім місцем дислокації батальйону перед Іловайськом було Курахове – невелике містечко в Мар’їнському районі. Там Дмитро і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вітою.

Саме в той час він запропонував своїм командирам впровадити патрулювання прифронтового міста бійцями батальйону спільно з представниками місцевої міліції. Йому дали зелене світло.