Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Не соромтесь, — мовила я. — Говоріть собі.  

І засміялась: вони й справді  

соромились

   мене! Вони мовчали. Підлога знову хитнулась під моїми ногами. Голова страшенно боліла, й на мить усе попливло в мене перед очима. Коли ж зір нарешті прояснився, я чітко побачила тих, хто іепотів. Вони були тут, переді мною, громадились купами краях підземної зали. Можливо, я трохи збожеволіла після укання проходом, та мені здалося, що ці купи не схожі на лття, принесене річковим припливом. Я придивилась: ніби олі дерева з обідраною корою й переламаним гіллям лежать там покотом. Тільки, зрозуміло, то були не дерева, а кістяки.  

Подекуди на них ще збереглись клапті від одягу, та здебільшого то були просто голі кістки — безладна мішанина білих крапок, ком, знаків оклику, начеркана на сторінках величезного записника. Я бачила окремі черепи й щелепи, в яких збереглися зуби, поламані рештки рук і ніг, та найбільше тут було маленьких, відламаних від чогось кісточок. Ребра тяглися вгору, скидаючись на жмутки прибережної трави чи розбиті стояки для велосипедів біля покинутої залізничної станції. Часом купа кісток сягала мені аж до пояса. Зала, в якій я опинилась, була широка, прямокутна, одначе кістки громадились лише вздовж стін, не захаращуючи водночас темно-сірого отвору виходу, що виднів у дальньому кінці зали.  

Я поволі вийшла на середину кімнати, затуляючи долонею вогник свічки — не лише задля того, щоб він не згас, а й заради поваги до мертвих. Скільки ж тут цих решток...  

А ті, кому ці рештки раніше належали, теж були тут.  

Над купами кістяків ширяли сотні світлих постатей, що самі нагадували язички полум’я, тільки холодні. Майже нерухомі й прозорі, мов застиглі сльозинки, вони випромінювали непевне потойбічне світло. На їхніх обличчях не було ні ротів, ні носів, тільки темні ямки замість очей. Вони зирили просто на мене. А я, стоячи посередині зали, відчувала всю силу їхньої уваги, їхнього кількасотлітнього болю й ненависті.  

— Усе гаразд, — сказала я їм. — Я розумію вас.  

Що там Джордж розповідав про історію цієї в’язниці? Наприкінці свого існування вона стала радше лікарнею, ніж в’язницею. Останніми її мешканцями були прокажені та і   нш   і небезпечно хворі бідолахи. Ніхто сюди не приходив, усі уникали й зневажали їх. А потім королі з династії Тюдорів вигнали їх звідти й зрівняли це місце з землею.  

Вигнали...  

Я оглянула потрощені кістяки біля стін.  

Ніхто їх звідси не виганяв! їх просто замкнули   під    землею, завалили уламками стін і залишили в пітьмі помирати.  

Так простіше. Чистіше. Вирішуються кілька проблем одразу. Ці люди були або злочинцями, або прокаженими. Хто б переймався ними?  

Тож чи варто дивуватися, що ця невеличка зала — таке потужне джерело сили й люті?  

— Я розумію вас... — повторила я.  

Постаті замерехтіли, стежачи за мною своїми нерухомими темними очними ямками. Я щосили намагалась виявити своє співчуття до них. Та чи сприймуть вони мій жаль? Чи можуть вони будь-що сприймати після того, як стільки століть пролежали похованими живцем й забутими? Стільки століть не знаходилось нікого, хто згадав би про їхнє існування...  

Що ж. не стану нікого звинувачувати. Я поглянула поверх свічки, що вже згасала, й помітила дивовижну річ на підлозі. Нахилилась уперед, трішки хитнувшись (якби ця підлога припинила крутитись у мене перед очима!), іуважно придивилась. Авжеж, кістяки — це не найголовніша тутешня загадка.  

Плити підлоги, над якими я схилилась, були чисто виметені: на них не було жодної порошинки, хоч порох густо вкривав і прохід, яким я сюди дісталась, і кістяки по краях зали. На одній з плит, недалеко від мого лівого черевика, лежав якийсь циліндрик — наполовину білий, наполовину бурий. Спочатку я подумала, що то уламок кістки, та коли опустила свічку нижче, то зрозуміла: це  

недопалок.

 

Недопалок сучасної сигарети...  

Я поглянула на нього, насупилась, труснула головою, намагаючись зрозуміти, що ж це значить.  

Довкола мене хтось заворушився. Озирнувшись, я побачила, що бліді постаті рушили до мене. Я нетерпляче підняла руку:  

—Усе гаразд, усе гаразд... Я тільки на хвилинку. Я тут дещо знайшла.  

Я підвелася. Тепер, звернувши нарешті увагу на підлогу, я помітила й деякі інші химерні речі. Посередині зали підлога була напрочуд чиста — ані кісток, ні пороху, ні будь-якого ішого сміття. Хтось старанно прибрав цю залу, незгірше >а Голлі Манро.  

Від цієї думки я захихотіла, і це остаточно розбудило мене. Я стурбовано подивилась на коло привидів, пто от-от мало зімкнутись круг мене, й сказала:  

— Дайте мені більше місця. Ви мені заважаєте. Відійдіть, будь ласка, трохи назад.  

Я вийшла на середину зали, зосередилась (усе довкола й досі оберталось перед моїми очима), нахилилась і похмуро втупилась у кам’яні плити підлоги. Придивившись, я розібрала на них численні цяточки, схожі на краплини застиглого воску. Я спробувала помацати пальцем одну таку краплину й мало не перекинулась уперед.