Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Трохи збоку, на яскраво освітленій ріні, стояла споруда, що її я негайно розпізнала як центр усього дослідницького комплексу. Зовні то був іце один металевий ангар — величезний. з широким випуклим дахом. Однак до нього вів ребристий тунель від того ангару, біля якого ми стояли, а з протилежного боку я помітила ще один такий прохід. Вони сходились до центрального ангара, як спиці до осі колеса. Вікон у центральній споруді не було, однак у стіні, оберненій до огорожі, видніли відчинені розсувні двері, з яких струменіло м'яке, лагідне світло — саме звідти й линула та сама потужна хвиля потойбічної енергії. На дверях стояли троє або четверо чоловіків у білих лабораторних халатах. Вони щось тримали в руках — що саме, я розгледіти не могла. Ніхто з них не ворушився, ніхто не заходив до ангара й не виходив з нього.

Я повернулася за ріг і пустила Локвуда подивитись.

— Ось де все це діється, — прошепотіла я. — Не знаю, що саме, але це відбувається тут.

Він поглянув у темряву й так само пошепки відповів:

— Там в огорожі є прогалина. Бракує однієї ланки. Саме позаду місця, де стоять оті люди в халатах. Цікаво, навіщо він потрібен?

— Може, для того, щоб завозити щось? Чи вивозити?

— А навіщо ж тоді їм ворота при дорозі?

На це я, правду кажучи, не спромоглась відповісти. Визирнувши з-за рогу ще раз, я виявила нову цікаву річ: двері в стіні тієї самої споруди, біля якої ми стояли. Двері були металеві, гладенькі, міцно оббиті по краях гумою, як у холодильника. Що могло ховатись за цими дверима, я не мала й гадки.

— Ще один варіант, — зауважила я, показуючи ці двері Локвуду.

Він завагався:

—Не знаю... Надто вже ризикована справа. Може, за цими дверима зібралась половина команди Ротвела.

— Ну то й що? Вдамо, ніби ми заблукали.

— Не вийде...

—Локвуде! — озвалася ГЬллі, що стояла останньою в нашому ланцюжку й зараз гарячково показувала собі за спину. З-за дальнього рогу нашого ангара з’явились двоє чоловіків у чорному вбранні, із знаряддям, що виблискувало на їхніх поясах. Просто зараз вони дивились удалину—туди, де в полі мерехтіли примарні вогні мертвих вікінгів, що стояли на варті. Чоловіки зі сміхом розмовляли між собою й не помічали нас, та варто було їм випадково повернутися в наш бік, як вони тут-таки помітили б наші темні постаті на світлому тлі...

— Мерщій, мерщій! — прошепотів Локвуд, вискочивши за ріг. Тут на нас чекала та сама халепа — люди в халатах, що стояли на дверях ангара, так само могли будь-якої хвилини помітити нас.

Ми скупчились перед металевими дверима. Локвуд намацав ручку, крутнув її, й двері, гучно цмокнувши, відчинились.

— Мерщій, мерщій! Усередину!

Чи бачили ви коли-небудь каченят, які вперше стрибають у ставок? Вони не знають, що їх там може чекати, проте вибору в них немає—лише робити так, як усі. й сподіватись на те, що їм пощастить. Так само й ми пострибали в ці двері: ГЬллі, Кіпс, Джордж і, нарешті, ми з Локвудом. Усе це трапилось за одну-єдину мить, і важкі двері відразу зачинилися за нами.

То був вирішальний момент. Дорогу назад нам відтепер було перекрито.

Спочатку я навіть зраділа, бо наше несподіване вторгнення не спричинило ні галасу, ні тривоги, ні нападу у відповідь. Ми опинились у кімнаті, повній всіляких страхітливих речей, проте жодного співробітника Інституту Ротвела тут не виявилось. Ребристі металеві стіни змикались над нашими головами в склепіння, з якого звисали матові лампи, а вздовж стін тяглись електричні кабелі. Підлогу було застелено абияк обструганими дошками. В кінці кімнати видніли двері, що вели до іншого приміщення, однак туди ми поки шо вирішили не заглядати. Нам було на що подивитись і тут, у лабораторії.

По всій її довжині тяглись три металеві столи, біля яких стояли стільці й візки на коліщатках. На самих столах, оточені залізними ланцюгами, стояли склянки, пробірки, мензурки. скручені петлями металеві рурки, газові пальники й котушки електромагнітів. Деякі склянки були маленькі, деякі — величезні, та всі вони мерехтіли потойбічним світлом. Усередині склянок можна було розгледіти Джерела, що випромінювали це світло крізь брудне посріблене скло: пожовклі щелепи, тазові кістки, ребра, шматки черепів, іржаві рештки заліза, які були колись шоломами, руків’ями мечів або налокітниками. Це все були психологічні артефакти, що збереглись на тутешньому бойовищі; крім Джерел, у склянках видніли й пов’язані з ними привиди. На металевих стінах лабораторії виблискували світлі плями — мертвотно-блакитні, лиховісно-зелені, нудотно-жовті. І всі ці склянки стояли тут не просто так — над кожною з них проводився якийсь експеримент: одну з них розігрівали, другу заморожували, третю піддавали електролізу... За склом нуртувала ектоплазма — я бачила сліди спотворених, викривлених, закручених у вихорі облич. Усі склянки були запечатані, тому примарних голосів я не чула, хоч і відчувала, звісно, їхню силу.

— Ти тільки поглянь... — вражено промовив Кіпс.

— Точнісінько як у моїй спальні, — присвиснув Джордж.

Локвуд поглянув на скляну колбу над пальником, у якій кипіла й бралася бульбашками фіолетова плазма: