Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Заспокойся, — усміхнувся Локвуд. — Ти ж більше не працюєш у них, еге ж? Тому звикай усе вирішувати сам за себе. І пам’ятай: відтепер ти нікому нічого не винен.

Кіпс стенув плечима:

—Авжеж, нікому нічого не винен... Вирішуєш сам за себе, а потім тебе запроторять на кілька років до в’язниці... Облиш мої чипси, Кабінсе! Сам собі чипсів роздобудь!

— От і гаразд, — мовив Локвуд. — Тоді збираймось і рушаймо. Тільки спочатку я хотів дещо спитати в тебе, ГЬллі... Ти працювала в Стіва Ротвела, ти повинна добре знати його. Як ти гадаєш, чим він керується?

На відміну від Кіпса, що досі почувався серед нас незручно й невпевнено, Голлі вже встигла звикнути до роботи з Локвудом. Вислухавши його запитання, вона деякий час міркувала над ним, спокійно сьорбаючи собі какао — так само як ми з Джорджем, коли Локвуд запропонував нам ні сіло ні впало вдертись до чужого інституту. Подумавши, скільки їй було треба, і взявши ще трохи чипсів, вона заговорила:

— Чим він керується? — потарабанивши своїми гарненькими нігтиками по кухлику з какао, вона прикусила верхню губу. — Ну, зрозуміло, жадобою до багатства, до грошей. Аще... — Вона знову помовчала, милуючись жаром у каміні. — А ще йому завжди кортіло переплюнути агенцію «Фіттес». Він завжди говорив про них, стежив за ними, ревнував до їхніх успіхів. Вимагав, щоб я щомісяця складала для нього звіт — скільки розслідів за цей час провели агенти «Фіттес» і скільки його агенти. Він завжди прагнув бути першим...

— Ну, так було віддавна, — зауважив Кіпс. — Ви ж самі це пам’ятаєте з книжок. Колись Том Ротвел і Маріса Фіттес розпочинали боротьбу з Проблемою вкупі, а потім розділились — і Маріса створила першу офіційну агенцію. Ротвел теж створив агенцію, але кількома місяцями пізніше, й до того ж вона виявилась менш популярною, принаймні спочатку. Відтоді ці дві фірми й суперничають. Гадаю, що й свій Інститут Стів Ротвел створив на зло Пенелопі Фіттес — байдуже, що вони там винаходять, головне хоч у чомусь обійти «Фіттес», — Кіпс пирхнув. — А взагалі все це досить-таки сумно.

— Не забуваймо, що і в Пенелопи Фіттес є свій невеличкий сюрприз, — нагадав Локвуд. — Товариство Орфея. де було зроблено твої окуляри, Кіпсе. А зараз бери їх і вирушаймо. До світанку залишилось чотири години.

Збиратись нам довелося недовго, бо знаряддя агента мало чим відрізняється від знаряддя грабіжника. Щоб швидше пересуватись, ми залишили вдома найважчі ланцюги і зайві запаси стружок, а загалом вміст наших робочих торбин та поясів залишився звичайний, хіба що Джордж роздобув десь обценьки. Вирушати зовсім без зброї було небезпечно — надто вже багато ГЬстей вешталось тут довкола. Одне слово, за десять хвилин ми вже були готові.

Я ще й досі не могла звикнути до того, що рюкзак за моїми плечима такий легкий, без звичної склянки з черепом. Кілька торбинок із сіллю, дві каністри з магнієм про запас, та ще акуратно складена накидка з пір'я — віднедавна мій улюблений захисний засіб. — от і все, що там нині лежало. Після тієї ночі на станції «Воксголл» я майже змирилася з тим. що більш ніколи не побачу свій череп. Проте цю надію повернуло мені Локвудове припущення, що череп може бути зовсім недалеко звідси — за якусь милю, в одному з тих ангарів серед поля. Мені дуже хотілося на це сподіватись.

Перш ніж вийти, ми зробили все. щоб нас не було помітно в темряві. Ми. як і всі агенти, були вбрані в чорне й мали рукавички на руках. Залишалось тільки замаскувати обличчя — надто Кіпсове, що скидалося в пітьмі на блідий, поцяткований ластовинням місяць. Із цим завданням чудово впоралась ГЬллі за допомогою своєї косметички й пензлика.

Невдовзі по другій годині ночі п’ять мовчазних тіней покинули готель «Захід сонця» й зникли в пітьмі.

Гаєм блукали поодинокі привиди: здалеку ми бачили їхнє потойбічне світло, проте до нас вони не наближались, та й ми намагались не підходити до них. Ми прямували до «місця крові» не путівцем, а узбіччям; не скористались дерев’яним містком, а просто перескочили струмок за кілька ярдів звідти; нарешті обігнули копальню й вирушили далі вздовж путівця—аж доти, доки між деревами з’явились прогалини, в яких мерехтіти зірки. Це означало, що ми дістались до краю пагорба.

Останні кілька ярдів до краю ми проповзли землею — так само як ми вдвох із Локвудом зробили минулої ночі. Усе було спокійно, й ми потихеньку лягли на землю, розглядаючи ангари Інституту Ротвела, що розкинулись унизу. Вночі вони, на превеликий мій подив, мали солідніший вигляд, ніж удень, бо не здавались такими потворними, таємниче виблискуючи в світлі прожекторів.

Проте зараз нашу увагу привернули не прожектори, а інші, потойбічні вогні. їх випромінювали примарні постаті, що стовбичили довкола огорожі — ніби цвяхи, вбиті в мерзлу землю. Вогні ці були ясно-золотисті й мерехтливі, ніби їх коливав вітер, а обриси постатей — розпливчасті, що видавалось цілком природним для майже тисячолітніх привидів.

— Ось чому в них немає охорони, — прошепотів Локвуд. — Цю роботу вони доручили мертвим вікінгам.