Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Минулої осені, під час карнавалу в центрі Лондона, два незнайомці атакували відкриту платформу, якою їхали Пенелопа Фіттес і Стів Ротвелл. Для замаху на панну Фіттес вони скористалися звичайними пістолетами, однак сама атака розпочалась із бомбардування карнавальної процесії бомбами з привидами — такими самими, як ці гранати. Коли бомби падали й скляні кулі розбивалися, з них вилітали Спектри, що загрожували життю всіх, хто перебував поряд. Звідки взялися ці бомби, з'ясовано так і не було.

Аж донині.

— Це вже цікаво... — тільки й промовив Локвуд.

— Стривай! — заперечила ГЬллі. — Пан Ротвел тут ні до чого... його тоді самого намагались убити!

— Та невже? — зауважила я. — Щось я не пам’ятаю, щоб ті вбивці хоч один раз вистрілили в нього. Вони цілили в Пе-нелопу Фіттес...

— Що ти?! — спалахнула ГЬллі. — Він сам боровся з ними! І навіть застрелив одного вбивцю!

— Еге ж. застрелив, — спокійно підтвердив Локвуд. — І виставив себе героєм перед людьми. Хоча насправді це ми врятували панну Фіттес, і первісний його намір провалився. Та в нього на цей випадок був запасний план — такий, щоб за будь-яких обставин опинитись у виграші...

— Я знав, що Ротвел ненавидить Фіттес, — погодився Кіпс. — Тільки не думав, що аж до такої міри.

— Не можу повірити! — повторювала ГЬллі з заплаканими очима. — Нізащо не повірю! Я ж працювала з ним...

Кіпс насупився:

— Ми вже багато чого тут побачили. Пора тікати. А потім знайдемо телефон і повідомимо про все ДЕПРІК. Нехай Барнс приїздить і розбирається сам.

— Зарано, — заперечив Локвуд.

—Ти що. здурів? Це ж вирішальний доказ, Локвуде!

— А що тут може зробити ДЕПРІК? Хто пропустить їх на територію Інституту Ротвела, навіть якщо вони повірять нам — а це, до речі, вже сумнівно? А тоді почнеться тяганина — ордери, розмови з адвокатами й таке інше. Коли все це закінчиться, тут уже не залишиться нічогісінько!

— То що ж ти пропонуєш? — ляснув долонею по столу Кіпс. — Нишпорити тут далі, аж поки Ротвел знайде нас і почастує однією зі своїх гранат із привидами?

— Єдине місце, де я хотів би ще понишпорити, — відповів Локвуд, — це їхній центральний корпус. Ми мусимо побачити найголовніше з того, що в них робиться. До того ж це зовсім поруч. — Зблиснувши очима, він показав пальцем собі за спину, в бік тунелю в стіні. Звідси було видно його початок — ребристу руру, накриту погано закріпленим брезентом.

— Авжеж, поруч, — буркнув Кіпс. — І там на нас чекає команда Ротвела. Ні, пхатись туди — це самогубство. Ми вже зробили все, що могли. — Він оглянув нас і запитав: — Цікаво, це я сам-один так думаю? Чи, може, хтось іще?

Ніхто не відповів йому. Ми вірили Локвудові й не збирались виступати проти нього. Щоправда, це не позбавляло Кіпсові слова здорового глузду.

— Зробімо одну просту річ, — Кіпс узяв зі стола гранату з привидом. — Візьмімо оцю гарнюню з собою. Як речовий доказ. Підсунемо її під вуса Барнсові, й нехай він тільки спробує не повірити нам! Повірить так, що вже через п'ять хвилин сюди з Лондона примчить цілий караван фургонів ДЕПРІК!

Локвуд знову хитнув головою:

— Ні. Такої нагоди втрачати не можна. Ставка в грі надто висока. Оці палички, гадаю, дурнички у порівнянні з тим. що діється зараз за цим переходом. І вам це відомо незгірше, ніж мені. Поки ми тут марнуємо час...

— Мені відомо тільки те, — перервав його Кіпс. — що тобі власна цікавість дорожча за безпеку команди! Хочеш підставити власну шкуру — будь ласка, але чим тут винні ГЬллі або Люсі? Ти що хочеш, щоб тобі докоряли загибеллю твоїх людей?

Як на мене, Кіпс зайшов надто далеко. Проте Локвудове обличчя під шаром фарби навіть не здригнулось. Він ступив у бік Кіпса й лагідно заговорив:

— Твоя правда. Тут я нічого не можу заперечити. Про це я не подумав. — він зітхнув. — Ось іцо ми зробимо. Беріть цю гранату. їдьте з нею до ДЕПРІК і робіть усе. що скаже Кіпс. Він має рацію — в Лондоні повинні дізнатися про те. що тут діється. А я залишусь туч і спробую пробратись до центрального корпусу. Не сперечайся. Джордже. Якщо вони спіймають мене, то я затримаю їх, щоб дати вам змогу вийти звідси. Це все. А тепер забирайте гранату і йдіть.

Це стало якнайважливішою перевіркою для всієї нашої команди. Ми з ГЬллі й Джорджем уже розтулили вуста, щоб заперечити, проте не встигли нічого сказати. Здалека долинув металевий ляскіт, за яким на нас із-за спини полинула хвиля потойбічної енергії — така потужна, що в мене аж заворушились волосинки на руках. А потім ми почули чиїсь голоси й хуткі кроки.

Більше сперечатись часу не було. Ми врозсип кинулись шукати укриття. Локвуд нахилився, майнув проходом і заховався під дальнім кінцем металевого стола. Кіпс і ГЬллі просто зникли невідомо куди, а Джордж промчав повз мене — й так само пропав. Я скулилась під столом там, де стояла, затиснувшись між якимись коробками. Аж тут просто повз мене пройшли дві пари черевиків. Обережно виставивши голова⁷, я розгледіла між металевими ніжками стола чоловіка й жінка’: обоє середнього віку, в окулярах із товстими лінзами, в білих лабораторних халатах, прикрашених малюнком лева.