Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Я здивовано заморгала, озираючись. Ліворуч від мене громадились порожні ящики й склянки, серед яких я помітила незайману й чудово знайому мені склянку. Вона лежала на боці, і в ній видніло зелене, прозоре, спотворене обличчя з роздутими ніздрями й виряченими очима.

— Так, так, — провадив череп. — Вони кинули до цього кола всі оті дурнуваті Джерела, які лише роздобули. Тільки зі мною не стали марудитись. А там, у колі, повно всілякого мотлоху: криваві носовички, шкарпетки, штучні щелепи, старі мотузки... Якщо хочеш, можеш продовжити сама Я навіть кілька заклятих ґудзиків там бачив. А от мені такої ласки не зробили...

— Черепе! — я підбігла до склянки й перевернули її вінцями вгору. На кришці видніли свіжі подряпини. — Що вони зробили з тобою? — я кахикнула й додала навмисне байдужим голосом: — Просто цікаво...

— Я, правду кажучи, теж трохи здивований. Не сподівався тебе тут побачити,—

відповів череп. — Тобто я знав, що ти мене шукатимеш. Просто не думав, що в тебе вистачить на це кебети...

— Це просто випадок. Ми опинились тут в іншій справі. Та якщо я вже тут... — я скинула на землю рюкзак і заходилась вивільняти в ньому місце для склянки. — От тільки я не розумію, чому тебе так і не використали? Ти ж Третій Тип...

Привид крижаним голосом пояснив:

— Бо вони цього не знали, розумієш? Вони йолопи. І до того ж не змогли відкрити мою склянку. Чи то кришка заіржавіла, чи хтозна... Консервним ножем копирсали, наче банку з маринованими огірками. А потім терпець їм увірвався, і вони мене облишили... Ой. як тут цікаво! Навіть ота запліснявіла бородата голова, яку ми з тобою знайшли, вона теж там у колі. А якщо голова там, то й привид тієї крикливої відьми — так само. Вони там, а я тут... До речі, що це ти на себе нап’яла?Ходиш, як опудало гусака!

— Це захист від духів. Замовкни! — я заходилась ховати склянку до свого рюкзака. Озирнувшись випадково через плече, я побачила Локвуда. що стояв біля краю залізного кола й уважно розглядав ланцюг, що зникав у туманному серпанку. — Локвуде! — покликала я. — Череп у мене. Ходімо!

— Хвилинку. Люсі... — він далі придивлявся до туману, перебираючи пальцями пір'я на своїй накидці.

— О. ти ще й Локвуда сюди привела? Як гарматне м'ясо? — зауважив череп. — Що ж. гарна думка! А тепер, поки він не дивиться на тебе, користуйся нагодою. Тікаймо звідси разом!

Я випросталась. Мені здалося, що з того боку, де зникли Ротвел з командою, лунають чиїсь голоси.

— Локвуде... — повторила я. — Нам справді пора!

— Облиш ти його! Навіщо він тобі?.. Ще знайдеш собі силу-силенну таких Локвудів! Тільки заплющ очі чи вимкни світло — і я стану ще кращим Локвудом...

Цього разу я не вшанувала череп відповіддю. Більше за нього мене зараз тривожив Локвуд. Локвуд із його замріяним обличчям і легенькою усмішкою на вустах. Не до вподоби були мені й ця усмішка, й ці іскри в очах, які я помітила ще тоді, коли він сперечався з Кіпсом! Він дивився ніби в порожню морську далечінь. А тим часом голоси з проходу лунали дедалі гучніше. Поклавши рюкзак на землю, я переступила через нього й схопила Локвуда за руку:

— Прокинься! Сюди йдуть!

— Що? — заморгав він. — Умгу, так-так. Зараз повернемось до лабо...

Проте дороги назад нам теж не було. З-за стосів язиків долинув гомін, а далі відчинилися двері.

Звідусіль було чути кроки, голоси, до яких додалося ще й гудіння візка з електромотором.

— Мерщій! — знову потягла я за руку Локвуда. — Відчинені двері в кінці...

Проте я забула про агентів Ротвела, що стояли перед дверима. їх ми побачили відразу, як почали обходити залізне коло. Обидва агенти досі були там.

Ми хутко позадкували.

— Ми в пастці, — сказала я. —Тікати нікуди.