Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

—А мені здається, що ГЬллі має рацію, — заперечила я. — Ми повинні розповісти йому все. Надто вже серйозна ця справа, щоб мовчати. Минулої ночі на церковному кладовищі ми з Локвудом бачили, як Тінь, що кра... тобто отой чолов’яга в обладунку піднімав мерців з могил, проходячи повз них. А далі, тієї ж ночі... — мій голос затремтів, а сама я здригнулась, хоч і сиділа біля каміна, — ми зробили те саме. Тут стільки таємниць...

—Таких таємниць, що ДЕПРІК, боюсь, просто не повірить нам. — продовжив Локвуд, кидаючи карти на стіл. — Та загалом тут ваша правда. Мабуть, і справді краще розповісти про все Барнсові. Якщо з’явиться така нагода.

Я розуміла Локвуда. Те, що ми пережили з ним минулої ночі, було таке приголомшливе, що нам обом — особливо мені—важко було переказати це навіть колегам, а вже інспекторові Барнсові — й поготів. Якимось чином ми опинились у світі, дуже схожому на наш, тільки мешкали в ньому не живі люди, а мерці. І в цьому світі ми виявились непроханими гостями — наш візит скаламутив його, так само як і давніша поява Тіні, що крадеться. Про все це ми чудово знали. Та при цьому навіть власний наш розум не хотів вірити в те,

що це сталося з нами насправді, не сприймав жодних здогадів, жодних думок про цю моторошну подорож.

Коли ми повернулись до готелю і розповіли колегам про наші пригоди, вони довго мовчали — їм, напевно, теж важко було в це повірити. Навіть Джордж нічого не говорив, лише дивився, виблискуючи скельцями окулярів, на полум’я в каміні, а насамкінець тільки й промовив:

— Дивовижно. Просто дивовижно... Це треба обміркувати як слід...

ГЬллі зреагувала на нашу розповідь цілком інакше.

— Якщо це правда, — сказала вона, уважно розглядаючи наші з Локвудом обличчя, — то мені хочеться знати, як ви почуваєтесь. Чи добре? Чи все з вами гаразд?

—Усе гаразд,—засміявся Локвуд.—Не хвилюйся. Накидки чудово захистили нас. Авжеж, Люсі?

І я ствердно, з усмішкою кивнула.

Поглянувши, одначе, згодом у дзеркало, я помітила, що обличчя в мене страшенно бліде. Чи то подіяла на мене подорож до мерців, чи я просто вкрай натомилась — не знаю. Мені бракувало сил навіть на роздуми.

Єдиним з нас, хто просто-таки вибухав енергією, був череп у склянці. Цього ранку він неабияк сердився, бо ми. йдучи спати, замкнули його в темній коморі готелю. Річ у тім, що ГЬллі відмовилась ночувати в одній кімнаті з черепом, і я, правду кажучи, аж ніяк її не засуджую.

— Навіщо було рятувати мене, — заходився бурчати він, коли я нарешті зазирнула до комори, — якщо ти замкнула мене в цій вологій дірі? Носа в мене немає, та я все одно знаю, що тут. смердить цибулею й горохом!

— Нічим таким тут не смердить, — шморгнула я носом. — Ніякої цибулі. І, як на мене, ліпше вже сидіти тут. ніж горіти в пожежі, як отим іншим Джерелам з інституту. Тож краіце б ти подякував мені.

— О. я вельми, вельми вдячний... — порожні очні ямки ніби примружились. —

Гаразд. те. що ти хотіла від мене почути, я сказав. А що ти мені скажеш?

Я почухала кінчик носа:

— А чому я повинна щось казати тобі?

— Ну. ти ж не просто так зайшла сюди...

— Правду кажучи, по картоплю. Джордж хоче засмажити її на обід. Та коли вже ми завели розмову...

— Кажи. кажи, не воловодься.

Я глибоко зітхнула:

— Це ж ти був? Отам, на Тому Боці? Коли ми заблукали й не могли знайти залізний ланцюг... Це ти показав мені, де він?

Череп вишкірився:

— Тобто я врятував вам життя? Невже це схоже на мене?

— Гкразд. не знаю вже, чи ти там був, чи не ти, та все одно дякую. І я. здається, нарешті зрозуміла оті твої слова — «Смерть у Житті, й Життя в Смерті»... Тепер я знаю, про що тут ідеться. Привиди заходять у світ людей, а люди...

Я зупинилась. Я не могла договорити цього до кінця. До того ж обличчя в склянці заходилось показувати мені язик.