Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Було це наступного дня після нашого повернення з Олдбері-Касл. і день цей видався напрочуд сонячний. ГЬллі відчинила кухонні двері, що виходили в садок. Виспівували пташки, виблискувало молоде листячко на деревах, кімнату заповнило свіже прохолодне повітря, що майже прогнало запах копченого оселедця, з яким саме порався Джордж. А найкраще було те, що наша команда знову була разом.

Уся наша команда — разом зі мною.

Для мене ще одним приводом радіти стала минула ніч, яку я провела в своїй старій кімнаті на горищі. Це було урочисте повернення. Заради цього Джордж навіть прибрав звідти більшу частину свого одягу. Більшу частину — проте не все. тож мені доводилось і далі пильно дивитись під ноги, щоб не наступити на якусь шкарпетку або носовичок. Та найголовніше, що ця кімната знову була моєю.

Так, моєю... й кімнатою черепа. Увечері я поставила його склянку на давнє місце — на підвіконня, звідки череп (за його словами) міг милуватись тихою нічною вулицею й ще міг (це вже було ближче до істини) лякати дітей з будинку навпроти своїм лиховісним зеленим світлом. Вранці я принесла череп на кухню — врешті-решт, ми святкували також і його повернення. Десь із пів хвилини він поводився спокійно, а потім скривив Голлі таку гримасу, що вона аж упустила собі на коліна тарілку з вафлями. Після цього мені довелось прибрати склянку в темний куток за мийкою й наполовину прикрити її ганчіркою для миття посуду. Череп, до речі, був не єдиним нашим гостем цього ранку. Кіпс також сидів тут. Ми не збирались запрошувати його до агенції «Локвуд і К°» (він і сам цього не схотів би — за його словами, це було б «гірше, ніж тебе проведуть голим через увесь Вімблдон, та ще й відшмагають»), лише хотіли запропонувати йому стати нашим тимчасовим консультантом. Кіпс нині завітав до нас саме для того, щоб обговорити що пропозицію, а ще — відзначити наше щасливе повернення до Лондона. Уже зварились яйця, підсмажилась шинка, стояли на столі спечені ГЬллі вафлі, густо змащені свіжим маслом і политі медом. Можна було розпочинати бенкет.

Локвуд сидів на почесному місці, передавав повні тарілки, стежив, щоб кожному вистачало наїдків. Я радо спостерігала, що нині він має цілком нормальний вигляд—де й поділась його блідість, рухи знову стали впевнені й легкі. Щоправда, сама я відчувала, що подорож крізь залізне коло нам даватиметься взнаки ще довго — я досі почувалась кволою, а вночі мені снились незрозумілі тривожні сни. Та все це поволі минало, а такого чудового ранку, як нинішній, легко було повірити, що невдовзі все буде цілком гаразд.

Нарешті Локвуд постукав виделкою по молочнику:

— Настав час проголосити тост. Я вдячний усім вам за вашу роботу в Олдбері-Касл. Джордже. Голлі. Квіле. ви здійснили справжній подвиг в інституті. Без вас ми з Люсі просто не вижили б.

Ми підняли склянки з помаранчевим соком, випили, а тоді Локвуд обернувся до мене.

—Люсі, — мовив він,—ти заслуговуєш на особливий тост. По-перше, за те, що повернулась до нас. Агенції «Локвуд і К°» дуже бракувало тебе. А по-друге, за те. що врятувала мені життя, дуже вчасно копнувши ззаду Ротвела. Дякую тобі!

Він уважно дивився на мене. Я спробувала вдати, що хмені байдуже, та все одно почервоніла. А тоді помітила, що всі пильно спостерігають за нами.

— Локвуде, не бентеж дівчину. — мовив Джордж.

Локвуд усміхнувся і жбурнув у нього хлібною скоринкою:

— Річ у тім. що ми всі покладаємось одне на одного. Прибери хоч одного з нас, і всі ми станемо слабші. А коли ми разом, для нас немає нічого неможливого.

— Браво, браво! — озвалася ГЬллі.

— А звідси випливає мій останній тост, — закінчив Локвуд. — За нові обрії! Саме так. бо після Тіні, що крадеться, залізного кола й того, що ми з Люсі побачили на Тім Боці, для мене все змінилось. Між нами кажучи, ми відкрили такі речі, яких раніше навіть не уявляли. Барнс хоче, щоб ми забули про це. та всі ми знаємо, що це неможливо. Навпаки, віднині ми тільки розширюватимемо наші знання, ставитимемо нові питання й шукатимемо на них відповіді. Наші розслідування лише починаються!

Ми ще раз випили й поставили склянки на стіл. Кілька хвилин усі мовчали, слухаючи пташиний спів, що лунав з садка.

— Я хочу дізнатись ось про що, — сказала ГЬллі. — Що саме Тінь, що крадеться, робила на Тім Боці? Стів Ротвел натякав на якусь мету... Той чолов’яга мандрував туди не заради втіхи. Чого йому там було треба? Заради чого він так ризикував? Думаю, це мало бути щось

надзвичайно важливе.

— Навряд чи він щось шукав там, — заперечив Джордж, який уже впорався з оселедцем і зараз готував собі останній величезний бутерброд із шинкою. — Це просто могла бути спроба зазирнути в невідоме. Дайте мені залізний обладунок, і я сам охоче вирушу на Той Бік.

— Уявляю, якого розміру повинен бути цей обладунок! Особливо, якщо ти зараз упораєш цей бутербродисько, — засміявся Локвуд. —Можу, щоправда, позичити тобі накидку...

— Шкода, що одна накидка пропала, — зі смутком зауважила я.

Локвуд стенув плечима: