Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Скільки разів тобі казати, що ми з тобою не живемо разом? — буркнула я. — Ач, квартирант мені знайшовся! Я завжди можу переселити тебе до іншого, зручнішого місця — скажімо, до порожньої сирої могили... Ти на це давно вже заслужив!

— Ну-у, почалося, — відповів череп. — Щось ти сьогодні не в доброму гуморі, аж дивно... До речі, ми, здається, розмовляли про крематорій. І мені тут не подобається.

Мені тут теж не подобалось, та я нічого не відповіла. Я лише дивилась, як унизу, на металевому трапі біля печі №13, нарешті з’явився ГЬрольд Мейлер. На ньому були чорні захисні окуляри й масивні рукавиці, якими він тримав скриню з посрібленого скла. Запрокинувши голову, він побачив мене, бадьоро підняв великий палець і подав знак технікові, що стояв біля дверцят. Коліщатка рипнули, й дверцята роз’їхались. Гкрольд поставив скриню на краєчок жолоба й відкинув віко. Потім нахилив скриню — з неї викотилась якась темна річ, промчала жолобом, зникла серед полум’я й вибухнула зливою синьо-зелених іскор.

Дверцята з ляскотом зачинились. Пірол ьд знову підняв великий палець. Я махнула йому рукою й відвернулась.

— Ще одного духа не стало, —

мовив череп. — Як просто й чудово! Тепер, гадаю, тобі покращало?

Я знесилено вмостилась на найближчому стільці. Мої руки й ноги обважніли, і я зрозуміла, як страшенно втомилась.

— Ні, — відповіла я. — Правду кажучи, я взагалі нічого не відчуваю.

— Це дурне заняття. До того ж іще й жорстоке.

— Дурне? Повертати духів туди, де їм місце? Що тут дурного? Чи жорстокого? — я поглянула на моторошне обличчя в склянці, на кривий уламок кістки під черепом, на отруйно-зелені хмари ектоплазми, від яких мене захищали тільки запорошена кришка й посріблене скло. —Там, до речі, місце й тобі.

— О, ні, ти цього не зробиш, —

відказав череп. — Принаймні зі мною. Я ж твій найкращий і єдиний друзяка! А палити Джерела— справді дурне заняття. Як і сподіватись на те, що ти коли-небудь послухаєш мене. Коли я вперше заговорив з тобою, я тебе попередив... Пам'ятаєш, що я тоді казав?

Я заплющила очі. В оглядовій залі було тепло. За хвилину можна було вже йти, проте так чудово було б ще трішки перепочити...

— Щось про смерть. Ти завжди так погрожуєш.

Череп презирливо пирхнув:

— Кого мені тільки доводиться вчити? Жах! Розуму — менше, ніж у блохи! Ні, я сказав тоді: «Смерть у житті, й життя в смерті»! Сказав — і досі чекаю від тебе хоч якої-небудь реакції. Чекаю, затамувавши подих... — він трохи помовчав і додав: — Подих, якого в мене немає!

— Я тоді не відповіла тобі, — пробурмотіла я, — бо ці слова безглузді. А тепер вони здаються мені ще безглуздішими.

Я згорнула руки на грудях, позіхнула, засовавшись на стільці...

— Люсі!

Тільки зараз я помітила, що біля мене хтось стоїть. Я заморгала. То був Гкрольд Мейлер у своєму помаранчевому комбінезоні, запорошеному чорним пилом, від якого пахло вогнищем. Він усміхався, потираючи свої незграбні долоні.

— Трохи задрімала? Усе гаразд. Я вже закінчив. Тобі пора додому.

— Так, так. Я просто трішки перепочила...

Проте я не чула, як він підійшов. Виходить, усе ж таки ненадовго задрімала.

Я підхопилась, тамуючи біль у тілі, простягла руку по рюкзак... і помітила, що його клапан наполовину відгорнуто. Склянки майже не було видно, проте один її краєчок усе-таки визирав з-під клапана. Привид сховався, однак зелене сяйво залишилось. Я міцно зашморгнула рюкзак і накрила його клапаном. Поглянувши після того на Гкрольда Мейлера, я помітила, що він вельми промовисто посміхається.

— Цікаву штучку ти носиш із собою, Люсі. Мабуть, важка?

Я стенула плечима:

— Еге ж. Випробовую новий ліхтар. Винахід Інституту Рот-вела. До речі, поганенький... І справді, як ти кажеш, важкий... То все вже готово?

— Так, готово. Зараз я проведу тебе до виходу.