Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Було вже пів на дев’яту, коли я нарешті дісталась до крихітного помешкання, де мешкала — хай там про що розводився череп — сама-самісінька. То була квартира на четвертому поверсі висотного будинку в Тугініу, на півдні Лондона, недалеко від Белгемського металургійного заводу. Кімната моя була невеличка: в ній вистачало місця лише для неприбраного ліжка біля вікна, умивальника поруч із ліжком та шафи для всього мого одягу. Біля протилежної стіни килим, яким було застелено підлогу кімнати, несподівано змінювала смуга жовтавого лінолеуму. То була «кухня» — закапелок, де юрмились потерта плита, холодильничок, складаний столик і один-єдиний дерев’яний стілець. І все. Ванна й туалет були спільні — аж у протилежному кінці коридору.

Місце, що й казати, не вельми затишне. Стіни кімнати не фарбували вже бозна-скільки років, а в кухонному закапелку увесь час смерділо тушкованою квасолею, хай там що готувала тоді я сама. Краї лінолеуму позагинались, і я раз по раз чіплялась за них ногами. Матрац на моєму ліжку теж побував у бувальцях. Проте кімната була тепла, суха й достатньо простора, щоб розмістити в ній усе моє робоче знаряддя — аж до склянки з черепом, — яке зараз громадилося між дверима й ліжком. Щиро кажучи, я цим не дуже переймалась, бо тільки-но приходила додому, як засинала. Мешкала я тут, як уже казала, чотири місяці — і все було гаразд.

Цього ранку, повернувшись із роботи, я зробила, як завжди, коротку нотатку в своєму записнику, далі заповнила рахунок для агенції «Ротвел», а тоді вже попленталась до ванної. Прийнявши душ, я дістала з холодильника і розігріла готові харчі. Звичайно, я могла б приготувати щось і сама, та після нічної роботи мені бракувало сил. Нарешті я в самій піжамі сіла на ліжко й заходилася жувати смажену картоплю з кетчупом, кусати гамбургер і слухати гомін, що лунав з-за вікна, з Тутінґ-Гкй-стріт.

Із склянки долинув знайомий голос:

— Отже, ми знову разом. Тільки ти і я. Двоє нерозлучних веселих приятелів... Про що б нам поговорити?

— Ні про що, — відповіла я, вмочивши гамбургер у кетчуп. — За хвилину я лягаю спати.

На мить запала мовчанка.

— Що ж, може, так буде й краще... — промовив нарешті череп.—Поглянь на себе! Спітніла, розтріпана, сидиш і жуєш свій гамбургер просто в ліжку... Сама-самісінька... Якби в мене були живі очі, я заплакав би— слово честі! Ти навіть постіль свою не прибрала..

— Гаразд, гаразд. Дай мені поснідати. Я зголодніла.

— Я й кажу — голодна, самотня, нещасна... І довкола жодного друга — звичайно ж, крім мене...

— Не вигадуй. У мене сила-силенна друзів.

— Авжеж! Я знав глухонімих, які мали більше друзів, ніж ти...

Я зненацька відчула, як втомилась і як мені обридло таке життя. Я ледве спромоглася поплентатись на кухню, щоб поставити чайник.

— Обережніше чвалай, щоб не зачепити когось із своїх друзів! — кепкував череп. — Я навіть не бачу протилежної стіни, стільки в цій кімнаті твоїх приятелів і приятельок.. — Не дочекавшись моєї відповіді, він захихотів: — Пам’ятай, Люсі: я просто злий і підступний череп, що не має ні дрібки співчуття. Та якщо вже мені стало жаль тебе, то я на твоєму місці подумав би як слід.

Я підняла з підлоги паперові обгортки від харчів, щоб викинути їх до смітника, аж тут подумала: кому потрібна ця чистота, крім мене? — і пожбурила їх назад, а тоді поволі вернулась і прикрутила важіль на склянці, щоб відпочити від нескінченних балачок привида. За вікном гомоніла вулиця, та навіть це не заважало мені відчувати спокій і тишу. Вирішивши, що з чаєм можна й зачекати, я завісила шторами вікно, лягла в ліжко й заплющила очі.

Проспала я так годин із п’ять. Коли я нарешті прокинулась, уже минув полудень: сонячне проміння проникало до кімнати крізь залізні ґрати на вікні й щілину між шторами, лягаючи золотавими плямами на моє ліжко. Нижня щелепа й шия боліли, а всі м’язи тіла здерев’яніли від утоми. Після сну мені важко було отямитись, а поворухнутись—іще важче. Й тільки зараз я зрозуміла, що прокинулась не сама—хтось наполегливо дзвонив у мої двері.