Я пошкутильгала через кімнату. Цікаво, хто це? Ніхто з клієнтів мені не телефонував. Може, це дівчина з третього поверху, що наприкінці тижня забирає в мене одяг — випрати й випрасувати його до понеділка? Нині й справді понеділок. Але ж ця дівчина ніколи не дзвонить до мене, а щоразу залишає пакуночок з одягом біля дверей! Ні, це не вона.
То, може, це сусід із квартири навпроти — такий собі нервовий добродій середнього віку, що носить на капелюсі залізні обереги й просмердів увесь поверх своєю лавандою? Ні, він майже не розмовляє зі мною й завжди сахається, коли я проходжу повз нього. Його, напевно, дуже непокоїть мій фах... Ні, звичайно ж, це не він.
Тоді, напевно, хазяйка помешкання — злюща бабега, що сидить на першому поверсі, наче павук у павутинні, й звідти дослухається, чи не рипнуть десь двері? І майстерно ловить усіх, хто вчасно не заплатив їй? Але ж я заплатила за три місяці наперед—навіщо їй турбувати мене? Ні, це, вочевидь, і не вона...
Я не знала, хто там. Позіхаючи, кліпаючи очима й шалено чухаючись, я підійшла до дверей, відімкнула замок...
І, позіхнувши ще раз, відчинила їх.
А за дверима стояв Локвуд.
Так, за моїм порогом стояв Локвуд!
Локвуд...
Я аж ніяк не чекала побачити його зараз, через чотири місяці. Проте ось він стоїть — такий знайомий і водночас незнайомий. Стоїть на наших зачуханих сходах, у своєму довгому чорному пальті і досі тримає праву руку на кнопці дзвінка. Крізь пасма довгого волосся, що спадає, як завжди, на чоло, блищать знайомі очі. Ось я поглянула на нього, й він усміхнувся — ні, не тією потужно-сліпучою усмішкою, знаною мені з фотографій у газетах. Усмішка була тепла й водночас вичікувальна — досить-таки незвична для нього. Саме про таку його усмішку я мріяла сотні разів, а тепер побачила наяву — справжню, адресовану тільки мені. Пальто на ньому було давнє, з тими самими слідами від пазурів, які з’явились тієї ночі, коли ми відкривали могилу пані Баррет. Із-під пальта визирав новенький костюм — сірий у тоненьку фіолетову смужку, модний, ошатний і, як завжди, трохи затісний. Краватку я теж упізнала — я подарувала її Локвудові рік тому, після розслідування справи про Різдвяний Труп. Виходить, він зберіг її, вона йому подобається...
Я кліпнула і облишила свої роздуми про вбрання.
Адже біля моїх дверей стояв
Мушу сказати, що всі ці думки промайнула в моїй голові за пів секунди.
— Привіт, Люсі, — сказав він.
Я ледве уникла найгіршого сценарію, коли мій рот залишився б широко роззявленим і з нього вилетіло б хіба що здивоване шипіння. Проте й розіграти сцену, яка уявлялась мені всі ці місяці — коли я спокійно й гордовито дивлюсь на нього, — мені теж не вдалося.
— Привіт, — відповіла я, ледве відірвавши руку від піжами й відгорнувши собі з очей пасмо волосся. — Привіт.
— Пробач, що завітав так рано, — провадив Локвуд. — Бачу, ти щойно прокинулась.
Кумедна річ: поки ми всі разом жили на Портленд-Роу, я спокійно походжала в піжамі по всьому будинку. Проте зараз, коли ми працювали нарізно, я страшенно засоромилась і потупила очі. Еге ж, іще й піжама на мені була не якнайкраща — сіра, зношена, яку я надягала тільки тоді, коли віддавала білизну пралі.
До пралі... Я аж похолола. Сьогодні мені саме мали принести чисту білизну! І якщо цей пакунок зараз лежить біля дверей...
Я по-журавлиному витягла шию, поглянула туди-сюди. Ні, пакунка ще немає... Хоч тут пощастило.
— Люсі, з тобою все гаразд? — запитав Локвуд. — Що сталося?
— Ні-ні, все гаразд, — перевела я подих.
— От і чудово... Ой, мало не забув! Тут у тебе на порозі #
лежав якийсь пакунок... — він витяг із-за спини прозорий пластиковий пакунок. — Ніби білизна... ще й гарно випрасувана. Це, мабуть, твоя?Я вирячила очі:
— Е-е... ні, це... моєї сусідки. Вона просила мене забрати з пральні її речі... — я схопила пакунок і відтрутила його вбік, геть з очей.
—Ти забираєш із пральні сусідчині трусики? — зауважив Локвуд, позирнувши на двері навпроти. — Цікавий, нівроку, у вас будиночок!
— Ну... насправді... — пробурмотіла я, розчісуючи пальцями своє скуйовджене волосся. — А сам ти що тут робиш, Локвуде?
Його усмішка стала ще ширшою — такою, що на наших убогих сходах зробилося набагато ясніше, а в’їдливий сморід лавандової плантації мого сусіда де й подівся. Навіть обдертих шпалер на стінах я вже не помічала. Зараз мені
— Просто вирішив провідати тебе, — пояснив Локвуд. — А ще, — додав він, перш ніж я встигла щось відповісти, — хотів тебе про дещо попросити. — Він на мить позирнув углиб моєї кімнати. — В тебе знайдеться для мене трохи часу?
— Що? Так, так... Звичайно, знайдеться! Заходь, будь ласка!
— Дякую.
Він увійшов, і я зачинила за ним двері.
— Отут, виходить, ти й живеш, — мовив Локвуд, озираючись.