Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Так я робила завжди. Намагалась докопатися до коріння. Для цього існує моя власна формула — «Формула Люсі Кар-лайл», яку я чимало разів перевірила на практиці довгими темними ночами цієї нескінченної Чорної Зими. Формула дуже проста: заговори з привидом, поклич його на ім’я, розпитай, поводься спокійно й просто — це найкращий спосіб розговорити ГЬстя.

Щоправда, спрацьовує це не завжди. Або спрацьовує зовсім не так, як тобі хочеться.

Я уважно спостерігала за блідим обличчям у люстерку. Напружила свій внутрішній слух, не звертаючи уваги на зневажливе пирхання черепа.

Колишньою спальнею проплив тихий шурхіт, що долинув сюди крізь час і простір.

Чи були це слова?

Ні. Тільки шелест закривавленої нічної сорочки й передсмертне зітхання.

Усе, як завжди, точнісінько як завжди...

Я вже розтулила вуста, щоб повторити запитання, аж тут почула:

— У МЕНЕ ЩЕ Є...

— Черепе! Ти чув?

— Ледве-ледве. ГЬлос дуже хрипкий. Тут вона, бідолаха, не винна— добре, хоч це спромоглася сказати зі своїм перерізаним горлом... А от що в неї «ще є»? Ось де питання... Що це? І де воно?

— Цить! — я великодушно махнула рукою. — Еммо Марч-мент! Я чую тебе! Якщо хочеш знайти вічний спокій, довірся спершу мені. Скажи, що в тебе ще є?

З-за моєї спини долинув голос:

— Люсі!

Я зойкнула й витягла рапіру. Рвучко обернулась із оголеним клинком, слухаючи, як тьохкає в моїх грудях серце. Двері колишньої спальні відчинились, і на них став високий худорлявий юнак — його темна постать вирізнялась на тлі сріблястого диму від магнієвого спалаху. Одну руку він тримав на поясі, другу — на ефесі рапіри. З-за спини юнака звисали довгі фалди його пальта.

— Люсі, що ти робиш?

Я ще встигла позирнути в люстерко й побачити, як біла примарна тінь здіймається в повітря, проходить, наче димок, крізь стінну панель позаду бюро й зникає.

Виходить, привид пройшов крізь стіну... Це вже цікаво.

—Люсі!

— Заходь, заходь, усе гаразд, — я повернула рапіру на місце й кивнула головою. До кімнати увійшов Тед Дейлі, агент другого класу і старший член команди з агенції «Ротвел», з якою я працювала цього разу.

Ні, я анітрохи не скаржусь. У моєму новому житті агента вільної практики було чимало переваг. Я могла сама обирати собі завдання. Працювала, скільки захочу й коли захочу. Могла навіть заробити дещицю й поліпшити власну репутацію. Проте були тут і певні прикрощі — насамперед те, що я не могла сама обирати собі команду. Щоразу доводилося йти на завдання з тими, кого агенція, що наймала мене, вважала за потрібне надати мені. Звичайно, часом серед таких агентів траплялись непогані — рішучі, спритні, обізнані. Проте більшість із них були... такі самі, як оцейТед.

Якби ви дивились на Теда здалека — до того ж потемки й зі спини, — він справив би на вас цілком пристойне враження. Та якби ви поглянули зблизька, видовище вийшло б вельми сумне — довготелесий парубійко з курячою шиєю, сумними очима, довгими руками й ногами і вічно роззявленим ротом. На додачу до тоненького цапиного голосу він мав ще й нестерпну звичку присікуватись до дрібниць. Як старший у своїй команді, він на цю ніч вважався й моїм начальником, та коли я побачила, як він метушиться, вимахуючи довжелезними ручищами, наче гуска крилами, й переконалася в тому, що в нього немає жодного серйозного Таланту, то просто перестала звертати на нього увагу.

— Пан Фарнебі вимагає рапорту, — сказав він.

— Знову?

— Хоче перевірити, як у нас триває робота.

— Нехай зачекає. Я виявила привида, і зараз ми за нього візьмемось. Веди сюди інших.

— Але ж пан Фарнебі вимагає...

Та було вже запізно. Я знала, що решта агентів тупцяють за дверима. І справді, за мить до кімнати прослизнули ще двоє, й наша команда постала переді мною в усій своїй красі.

Видовище, що й казати, було аж ніяк не величне. Тіна Лейн — польовий агент третього класу, непримітна дівчина з бліденьким личком і солом’яним волоссям, говорила так тихо, що мені доводилось нахилятися ближче, щоб розібрати, що вона там жебонить. А коли ставало зрозуміло, що вона так нічого й не скаже до ладу, мені залишалось тільки випростатись і, вже нічого не слухаючи, йти собі.

Наступним був Дейв Ісон — також польовий агент третього класу з «Ротвела», може, трохи кращий за двох своїх колег. Темношкірий, кремезний і дратівливий, схожий на розлючений дубовий пень. Мені здалося, що Таланти в нього нівроку собі, та спілкування з ГЬстями зробило його полохливим, тож він надто часто хапався за рапіру. В Тіни на обличчі навіть був шрам, який Дейв залишив їй на одному з попередніх завдань. А цієї ночі він аж двічі мало не проштрикнув мене, випадково побачивши моє обличчя в своєму люстерку.

Бліденька Тіна, знервований Тед і відчайдушний боягуз Дейв — отака цього разу мені трапилась команда... Дивно, що сам привид ще не втік від неї з переляку.

Побачивши мене, Дейв відразу зарепетував так, що в нього аж жили на шиї набрякли: