Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Відповіді не було. Гаразд, мені вже досить! Цей череп мовчить від самісінького нашого приїзду до будинку! Я витягла з рюкзака склянку: там усередині, в зеленому вихорі, плавало обличчя привида. Вираз його був ще зухваліший, ніж зазвичай, а коли я пробувала зазирнути йому в очі, він негайно відвертався. Врешті я поставила склянку на підлогу, біля ланцюгів, і рішуче запитала:

— Ти чув це? Звукові феномени посилюються. Що ти можеш про них сказати?

Привид облишив крутитись. Він повів очима туди-сюди, ніби щойно помітив мене:

— О! Невже ти все-таки надумала спитати поради в МЕНЕ?

—Так. Тут у будинку щось коїться, і я відчуваю смертельну небезпеку. Мені цікаво, що ти про це думаєш.

Привид скривив пику в удаваному подиві, ворухнув ніздрями, ніби пирхаючи, й мовив:

— Тільки не кажи, що тебе справді цікавить моя думка Я оглянула залиту місячним сяйвом кухню — мовчазну, спокійну, та насправді сповнену небезпеки:

— Любий черепе... Мене твоя думка справді цікавить, і я прошу тебе, як... як...

— Відчуваю твоє вагання, — зауважив череп. — Ти просиш мене як приятеля?

Я з огидою скривилась:

— Оце вже ні!

— Тоді, може, як шановного колегу?

— Це, мабуть, теж занадто. Ні, я прошу тебе як людина, що цінує твою думку, попри твою злу й підступну вдачу.

Обличчя привида уважно поглянуло на мене:

— Що ж, гаразд... Як я зрозумів, ти вирішила облишити лестощі й казати тільки щиру правду. Авжеж?

— Так.

— То йди втопись у відрі з водою. А від мене жодного мудрого слова не дочекаєшся.

— Он який ти нечема! — спересердя вигукнула я. — Правду каже Джордж, що ти просто ревнуєш! — Я нахилилась і опустила важіль на склянці.

Цієї миті в кухні щось тихенько забулькотіло. Забулькотіло й забряжчало. Я озирнулась.

У кутку стояла стара чорно-біла газова плита. Її ніхто не розпалював уже років з тридцять, одначе зараз на її запорошеній поверхні щось грюкало.

Виявилось, що то каструля. Досить велика. Я помалу підійшла ближче. Каструля тремтіла й підстрибувала на плиті, а всередині неї щось варилось. Вода хлюпала звідти на плиту й сичала. Засмальцьовані вінця каструлі були геть обліплені дрібними бульбашками.

Дивитись на те вариво мені не хотілось, проте я мусила це зробити. Мусила поглянути, що кипить у цій каструлі.

Я тихо-тихо підкралася до плити. Зовнішня стінка каструлі поблискувала в місячному промінні: всередині було темно, і з цієї темряви стирчало щось округле, щільно оточене бульбашками. У повітрі пахтіло міцним м’ясним бульйоном.

Ближче, ближче... «Брязь, брязь», — гримотіла далі каструля. Я взяла з пояса ліхтарик, увімкнула, підняла його вище...

—Люсі!

Зойкнувши з несподіванки, я обернулась і побачила в промені ліхтарика обличчя Локвуда. Він здригнувся й підняв руку, затуляючи очі.

— Що ти тут робиш, Люсі? Вимкни, будь ласка, ліхтарик!

—Що я роблю тут? Хіба ти не... — я обернулась і посвітила ліхтариком на плиту. Однак там було порожньо. Каструля зникла, повітря очистилось. У вікно зазирав місяць. Я вимкнула ліхтарик і почепила його до пояса.

Локвуд став між мною й плитою:

—Ти щось бачила?

— Тут щось варилось, — відповіла я. — На плиті, в каструлі... А тепер каструля зникла, — розпачливо додала я.

Локвуд відгорнув волосся з чола й спохмурнів:

— Я щойно бачив твоє обличчя. Ти стояла, ніби загіпнотизована. Цей привид поставив пастку й заманює тебе туди.

— Що ти! Я просто хотіла поглянути...

— Атож. Такою я іце ніколи тебе не бачив. Усі тутешні феномени зосередились на тобі, Люсі. Крім тебе, ніхто з нас нічого не відчуває. Це тривожить мене. Може, краще відмовитись від цього завдання?

Я з несподіваним роздратуванням поглянула на нього:

— Це і є моя робота, Локвуде. Слухати і вловлювати. Просто повір мені, і все...

— Звичайно, я тобі вірю, — він поглянув мені в очі. — Просто я дуже переймаюсь тобою.

— Оцього вже не треба, — я відвела очі вбік і мимоволі побачила Джорджів дзвіночок, що виблискував у місячному світлі. Щось небагато з нього користі. За кілька футів від нього відбувся прояв привида, а він навіть не ворухнувся. — Я впораюсь з усім сама. Не забувай про це. Якщо справді хочеш, щоб я була тут.

Запала мовчанка.

— Звичайно, хочу, — відповів нарешті Локвуд. — Хіба я про це не казав тобі?

— Авжеж, казав. Але ж тебе про це попросила Пенелопа Фіттес! Ось де різниця!

—Люсі, що за ґедзь тебе...—почав Локвуд і зненацька обернувся, почувши, як у нього за спиною грюкнули двері. — Це ти, Джордже?

Джордж увірвався на кухню: його очі дико блищали за скельцями окулярів.

—Люсі, Локвуде! Мерщій ходіть і погляньте! Там. у підвалі!

Ми з Локвудом протислись повз нього й кинулись до входу в підвал. Локвуд увімкнув свій ліхтарик і спрямував жовте коло світла на бетоновану підлогу:

— Що тут? Де?