Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Кістки! Кістки та... всякі інші рештки. Онде лежать купкою біля сходів.

Ми поглянули вниз. На запорошеній сірій підлозі нічого не лежало.

-Де?

Джордж із відчаєм махнув рукою:

— Справді, тепер кістки зникли... Марно я сподівався, що вони дочекаються вас!

— А може, й не зникли. — заперечила я. — Локвуде, в тебе найкращші Зір. Якби ти зійшов туди...

Здалеку долинув дикий вереск. То була ГЬллі. Ми з Локву-дом і Джорджем. перезирнувшись, кинулись назад на кухню, а звідти — до невеличкої їдальні. ГЬллі стояла там, туплячись у порожнечу перед вікном.

— Соломон Гаїті? — водночас спитали ми, витягаючи раггіри.

ГЬллі. геть бліда від місячного світла, хитнула головою:

— Ні.

— Що ж ти тоді побачила?

— Нічого. Просто стіл. А на ньому...

— Що?

— Було надто темно, щоб розгледіти як слід. Ніби посуд. Ножі, виделки... — вона здригнулась. — І шмат смаженини.

— От гидота,—відповів Джордж. —А я в підвалі, напевно, бачив обрізки цього м’ясива.

— Знаєте, що було найстрашніше? — прожебоніла Голлі, тоді кахикнула й провадила вже спокійніше: — Серветка. Така біленька, лежала згорнута поряд із тарілкою. Не знаю, чому, але ця серветка... доконала мене. Усе це тривало одну-єдину мить. Бах! — і зникло невідомо куди...

—Біда нам з цими «баками»,—сердито відповів Джордж. — Нема куди навіть і рапіру встромити. І жодного сліду Джерела... Люсі! — гукнув він, побачивши, що я заціпеніла. — Люсі! Що сталось? Ти знову щось чуєш?

Усі троє стояли довкола мене в темній їдальні й чекали на мою відповідь.

— Не можу достеменно сказати, що це він, — повільно промовила я, — але... так. Я чую.

Із затінку до мене долинув легенький крекіт — ніби хтось важкий умостився на дерев’яному стільці.

— Він тут? — прошепотів Джордж.

Я хитнула головою:

— Ні. Це просто звуки, відлуння минулого... — я не закінчила: моє серце тьохнуло, в голові запаморочилось, а руки й ноги обважніли. Страх огорнув нас усіх. Я почула знайомий звук — дуже-дуже тихий, ледве чутний, ніби хтось клацає ножем та виделкою по тарілці. — Я, здається, чую, як він їсть.

У темряві хтось кахикнув. Потім прицмокнув губами.

— Може, краще вийти звідси на хвилинку? — попросила я. — Тут нема чим дихати...

— Гіїразд, — погодився Локвуд. —Тут і справді страшенна задуха.

Залишатися в їдальні не хотілось нікому. Ми вчотирьох рушили до виходу. І саме цієї миті в будинку пролунав новий крик, сповнений страху та болю. То був крик людини, яку вбивають або лякають до смерті. Хтось ухопив мене за руку — не знаю вже, чи Джордж, чи Голлі.

— О, ні... —тільки й промовила я. — Кіпс...

Локвуд уже біг попереду нас. Пальто лопотіло за його спиною.

— Голлі, чекай нас тут! Люсі...

— Облиш. Я піду з тобою.

Ми з Локвудом і Джорджем промчали через кухню, повз двері, що вели до підвалу, й далі — аж до сходів. У будинку панувала мертва тиша. Вгору, вгору, відразу через дві сходинки... ось він, майданчик...

Там, у колі із залізних ланцюгів, спокійненько сидів Квіл Кіпс. Підперши рукою голову, він читав при свічках якийсь дешевий роман. З одного боку від нього лежав розпечатаний пакуночок печива, а з другого стояв термос із кавою. Кіпсове обличчя кривилось із нудьги, та враз змінилось, тільки-но ми підскочили до нього.

— Чого вам треба, йолопи? — запитав він.

І не почув у відповідь ані слова.

На ґанку було холодно. Як частенько трапляється лондонськими ночами, сіяв дрібний дощик. Було чути, як він шелестить у кущах, шурхотить об бетонну доріжку, дзюрчить із старої стічної рури. Якщо не брати цього до уваги, в місті панувала тиша: цієї глупої нічної пори все живе заховалось до своїх жител. Холод, дощ і тиша — цілющий бальзам для нас усіх. Це саме те, що завжди допомагало нам заспокоїтись.

Одна з небезпек тривалого перебування в будинку з привидом — це те, що ти починаєш приймати правила гри, нав’язаної тобі ГЬстем. А оскільки ці правила постійно змінюються й викривлюються, ти врешті починаєш відходити від принципів, які зберігають тобі життя. У будинку Ґапі ми потрапили саме до такої пастки й легко дозволили привидові зломити нас, ставши по одному жертвами його психічних атак. І Голлі, й Джордж, і я були вкрай знервовані: зараз ми мовчки стояли на ґанку, жуючи шоколадки й туплячись у пітьму. Зрозуміло, чому привид не зачепив Кіпса: по-перше, той не виходив із залізного кола, а по-друге, вже втратив чуття до потойбічних проявів. А от щодо Локвуда сказати було важче: можливо, він виявився менш вразливим, ніж ми, й привид просто не наважився напасти на нього. Локвуд, до речі, й зараз поводився досить-таки невимушено.

— Як почуваєшся, Люсі? — запитав він, позирнувши на мене. —Сподобалось працювати з нами? Тепер ніхто не скаже, що агенція «Локвуд і К°» не дотримує своїх обіцянок.

Я ковтнула чаю з термоса. Свіже нічне повітря робило своє: з кожною секундою мені ставало легше.

— Це був найкращий вечір у моєму житті, — відповіла я. — Рештки людського тіла й смертельний страх. ГЬстріше навіть за індійський перець.

Локвуд усміхнувся:

— Ти дуже допомогла нам. Ми з Джорджем та ГЬллі бачили якихось два-три видива, й квит. А найбільше відомостей зібрала саме ти.