Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Ми двічі перевірили коло з залізних ланцюгів, викладене на підлозі, й замінили згорілі свічки на нові. ГЬллі увімкнула ліхтар на малу потужність, і ми всі зібрались довкола кухонного стола. Локвуд застромив кінчик свого ломика до щілини між стільницею й шафкою, що була під нею.

— Ми з Кіпсом почнемо, — сказав він. —А ви спостерігайте.

І підважив стільницю.

Ще на ґанку Локвуд казав, що за таких обставин наші дії ніяк не можна вважати злочинними. І все ж таки, коли старе дерево затріщало, мої нерви просто-таки стали дибки. Стіл, вочевидь, давно вже прогнив, бо стільниця відскочила напрочуд легко. Щоправда, при цьому пролунав такий гучний тріск, що відлуння, мабуть, полинуло по всьому будинку.

Напевно, так здалось нам усім, бо ми завмерли і з хвилину стояли непорушно. Навіть Локвуд заціпенів зі своїм ломиком у руці.

А далі — нічого. Тиша.

Трохи зачекавши, Локвуд заходився добивати стільницю так. що тріски з неї полетіли на всі боки справжньою зливою. Далі він поступився місцем Кіпсові. Загупав молоток, затріщали, мов кістки, дверцята й полиці шафки. Вже невдовзі ліворуч від мийки відкрилась велика діра. Кухня, що стояла незаймана тридцять останніх років, тепер хутко змінювала свій вигляд.

Кіпс зупинився й ковтнув води. Ми прислухались. У будинку все було тихо, й Кіпс далі взявся до роботи.

Поки він вимахував молотком, я відійшла, зазирнула до свого рюкзака й повернула важіль на кришці склянки.

— Ого, яка напру гаї—прошепотів звідти голос. — Навіть мені тривожно, хоч я й привид. П’ятеро дурнів намагаються розбудити чудовисько. А що ви робитимете, коли воно прийде?

— Черепе! — прошепотіла я. — Це твоя остання нагода. Цього вечора з тебе не було жодної користі. Облиш, нарешті, приндитись і допоможи мені, бо інакше наступного разу я залишу тебе вдома під ліжком.

Із склянки долинуло сухе, ледь чутне хихотіння:

— Наступного разу? Почнімо з того, що наступного разу ти не повинна бути разом з Локвудом і його компанією! Запам’ятала? Ми завжди повинні бути тільки вдвох — ти і я! Так, як було раніше! Це наше з тобою майбутнє — і не заперечуй!

— Та невже? Нам може випасти й інше майбутнє, — розсердилась я. — Ось бачиш ломик? Зараз я розтрощу тебе разом зі склянкою й закопаю десь у садку, якщо ти мені не допомагатимеш!

Хихотіння вщухло.

— Добре, нівроку, сказано... — голос привида став замисленим. — Коли-небудь, Люсі, настане день, коли я здобуду над тобою владу — й тоді ми подивимось, хто під чию музику танцюватиме. А зараз... Що я можу сказати тобі такого, чого ти й сама не знаєш? Привид заполонив цілий будинок. Його єством, його потом і кров’ю просякла тут кожна стіна Минули літа проте його сила тільки збільшилась і зміцніла Я відчув її, тільки-но ми увійшли сюди. Це неймовірна сила Зараз, щоправда він спить — це неабиякий лінюх... Можливо, вам пощастило вловити уривки його снів.

— А тепер... — почала я, спостерігаючи за тим, як Кіпс трощить на порох гірчично-жовту кухонну шафку.

— А тепер вітаю вас. Ви його розбудили, і це йому не до вподоби.

Кіпс випростався й витер чоло рукавом. Локвуд тим часом віддер кілька трісок від залишків шафки й знову підняв ломик. Я піднесла руку, роблячи їм знак, щоб вони зупинились...

І десь удалині почула той самий звук.

Клац, клац, клац...

Тільки тепер я зненацька зрозуміла, що то за звук. То було клацання зубів.

Клац, клац, клац...

У Ґапі, напевно, була звичка клацати зубами. Я уявила, як він походжає будинком, гортає куховарські книжки, спостерігає з вікна за сусідами...

Клац-клац-клац... Клац-клац-клац...

Дивиться й дивиться. Вочевидь, обирає жертву.

— Ми вже не самі. — сказала я.