Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Він кинув Джорджеві ліхтарик, а сам уже знімав рапіру з пояса.

Двері почали відчинятись. Із-за них з’явились товстелезні пальці з обламаними брудними нігтями.

Джордж отямився, впав на підлогу біля мене й поглянув у щілину:

— Бачу... Ніби якась банка. Рура заважає підібратися ближче.

Локвуд відгорнув назад своє пальто, перевіряючи знаряддя на поясі:

— Якщо треба, ламай руру... Усім перейти в коло! — наказав він, прямуючи до дверей.

— Локвуде! — вигукнула я, піднімаючись. — Що ти хочеш...

—Хочу виграти для Джорджа трохи часу! Іди в коло, Люсі!

Двері відчинились уже повністю. Чорна тінь поповзла до кухні, наче велетенський розпухлий язик. Локвуд пожбурив у неї соляною бомбою, і з-за дверей долинув моторошний крик. Далі сам Локвуд вислизнув за двері й міцно зачинив їх за собою.

Ми з ГЬллі й Кіпсом заціпеніли, дивлячись йому вслід...

Дзень-дзелень!

Ми втрьох разом зойкнули і озирнулись. То був Джорджів срібний дзвіночок, що шалено калатав, гойдаючись на цинкових дротинках, укритих павутинням.

— То він спрацював лише зараз?! — вигукнула я. — Кому вона потрібна — оця твоя штукенція, Джордже!

— Я тут ні до чого! — відповів Джордж, порпаючись у щілині. — Це все Інститут Ротвела! Це вони продають такий мотлох!

— Ну-бо, Джордже, мерщій!

— Люсі, в тебе є розвідний ключ?

— Ні! Звідки йому взятись у мене? Я взагалі не знаю, що це таке!

— Ця клята рура... Без ключа її не звернути!

Я поглянула на двері. За ними метушились тіні, линули удари, раз по раз лунав пронизливий крик. Наказу Локвуда ніхто з нас не виконав — не перейшов до залізного кола. і я помітила, що ланцюги ніби трохи розповзлись на підлозі. їх не було з’єднано — вони просію лежали поряд, і в зовнішньому колі утворилась прогалина, а внутрішнє залишалось у порядку?. Зненацька кухнею пронісся шалений порив вітру — він загасив свічки й мало не збив нас із ніг. На мить за склом майнула Локвудова постать. Цілий будинок аж ходив ходором.

— Треба допомогти йому. Кіпсе! — сказала я.

Кіпс. одначе, не ворушився ще відтоді, як Локвуд зник за дверима. Обличчя його зблідло. Зібравши докупи всю волю, він промовив:

— Так. Треба. Ходімо.

— Люсі! — долинув з підлоги Джорджів голос.

— Що?

— А звичайний гайковий ключ у тебе є?

— Ні. Джордже! Я ж агент, а не слюсар! Агенти не носять із собою гайкових ключів! — я була вже на півдорозі до дверей.

— Гаразд, гаразд! Я вже пробився крізь підлогу... майже дістав... — Щось шкрябнуло по цегляній стіні. Джордж далі порпався в щілині, пацаючи в повітрі ногами. — Ось! — він сів. тримаючи в руці засновану павутинням банку з-під варення. В банці щось огидно біліло. — Дайте печатку!

ГЬллі була вже поряд із ним і подала йому срібну сітку.

У двері тим часом ломилось щось величезне, розпухле. Клямка повернулась.

Голлі накинула сітку на банку.

Двері повільно відчинились...

За ними стояв Локвуд — сам-один, спираючись об стіну. Пальто його було запорошене, одне око затулене пасмом волосся. Права рука обвисла, і з неї цебеніла кров; рапіру він тримав у лівій руці, опустивши її вістря аж до підлоги. Ми мовчки вирячились на нього, а він дивився на нас, відсапуючи і всміхаючись. У коридорі за його спиною нікого не було.

Як з’ясувалося, руку Локвуд поранив сам, ударившись об кухонні двері, коли під час сутички з привидом відскочив назад, — і це, на щастя, було найгірше, що трапилося з ним. Хіба що поводився він трохи спокійніше, ніж зазвичай. Поки Кіпс ходив надвір шукати телефон, щоб викликати нічне таксі, Локвуд тихенько сидів на ґанку, а Голлі перев’язувала йому руку. Ми з Джорджем тим часом зібрали й витягли на газон усе, що залишилось від нашого знаряддя.

Коли ми нарешті спакували речі, я підійшла до Локвуда.

— Чудово ми попрацювали, авжеж?—сказав він. — Навіть на Кіпса справили враження, а це чогось-таки та й варте. Дякую, Люсі, за те, що ти погодилася допомогти нам.

— Усе гаразд, — відповіла я. — Не переймайся.

— А Джерело ви хоч розгледіли? Що там було?

Банка з-під варення, загорнута в срібну сітку, була вже готова до подорожі в крематорій. Вона лежала трохи віддалік, виблискуючи під нічними зорями.

— Так, Джордж дивився. Казав, що там сила-силенна людських зубів.

— Колекція... Ґапі, мабуть, дуже дорожив нею.

— Еге ж... Добре, що все це вже скінчилось. Я така рада, що ми впоралися з цією роботою.

— І я був радий знову попрацювати з тобою... — Локвуд усміхнувся мені, тоді відвернувся й поглянув на садок. Я відчувала, що він хоче сказати щось важливе. — Насправді, Люсі...

— Що?

— Я саме подумав...

— Про що?

— Чи не залишилось у тебе цукерки? Ти, здається, з’їла тільки одну...

— Так, будь ласка. Бери.

Взагалі Локвуд не дуже полюбляв солодощі. Зазвичай він залишав їх — чи, може, вважав, що повинен залишити. — нам

із Джорджем. проте зараз роздер обгортку й повільно зжував до останку Цілу шоколадну цукерку, байдуже дивлячись у темряву за огорожею. «Він такий утомлений», — подумала я.

Покінчивши з цукеркою, він задоволено зітхнув і додав: