Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

На мить усі заціпеніли. До мене обернулись чотири обличчя. бліді від непевного сяйва свічок, запалених серед розгромленої кухні. Ноги Кіпса й Локвуда були по кісточки в купі трісок. Обидва були геть укриті пилом, блищали від поту й скидались на пару Костогромів. а стривожена ГЬллі — на Летючу Наречену. А Джордж — із скуйовдженим волоссям і окулярами. на скельцях яких вигравали вогники свічок, нагадував привида, що з’явився в подобі сови. Ми мовчки озирались і слухали.

Я показала пальцем на стелю. Підвішена до неї лампа тихо погойдувалась у такт важким крокам над нашими головами.

— Чудово. — зауважив Локвуд. — Якщо він заворушився, то ми на правильному шляху. І йому справді не до вподоби оце! — І він, змахнувши в повітрі ломиком, розтрощив бічну стінку наступної шафки.

Клац клац клац..

Щось важке поволі просувалось коридором горішнього поверх)’ до сходів.

— Ну-бо, Ґапі! Ти ж можеш ворушитися швидше! — Локвуд вивернув ломиком з підлоги шмат деревини. Кухонні шафки були вже геть потрощені — оголились частина цегляної стіни й запліснявіла підлога. Далі Локвуд застромив ломик між металевими ніжками мийки й переламав одну з них навпіл, а тоді заходився шалено розкидати ногами тріски по підлозі. Навіть Кіпс позадкував, а решта з нас мовчки стояли й дивились на все це страхіття.

Джордж присунувся до мене:

—Як та думаєш, що робитиме Локвуд, коли воно... з’явиться?

— Навіть гадки не маю.

На сходах уже лунали гучні кроки. Я чула, як риплять дошки під вагою величезного тіла.

—Люсі...—зашепотів Джордж. — Можна дещо по секрету сказати тобі?

— Так.

— Якщо не хочеш, я не казатиму. Ти ж тепер агент вільної практики... й таке інше...

— Облиш. Я така сама, як і раніше.

— ГЬразд... — він кивнув і коротко видихнув. — Розумієш, мені справді не хочеться його бачити.

— Кого? Ґапі?

— Так. Я свого часу бачив чимало проявів — зокрема й не дуже... е-е... симпатичних. Пам’ятаєш оту червиву дівчину, яку ми знайшли біля ІЬкні-Ґарденс? Я після того кілька місяців не міг їсти швейцарський сир. Але цей... цей...

Я кивнула:

— Розумію. Далі можеш не казати. Мені теж не хочеться його бачити.

Увесь цей час я дивилась на скляну панель кухонних дверей. Вона була напівпрозора, й крізь неї проникало світло ліхтаря на ґанку та недогарків на сходах. Зненацька їхні вогники шалено замерехтіли, а потім їх поглинула темрява, що залила передпокій з боку сходів. Голлі тихенько зойкнула.

— Ось і прояв, Локвуде, — мовив Джордж. — Що нам тепер робити?

—Те саме, що завжди, —усміхнувся Локвуд, відгортаючи з чола розкуйовджене волосся. — Підпустимо його ближче, а тоді знищимо. Стійте спокійно. Він намагається перелякати нас.

І це, правду кажучи, вдавалось йому якнайкраще. Я не могла поворухнути ні рукою, ні ногою, скулившись у кутку. А тінь тим часом більшала, клацаючи зубами й прицмокуючи вустами. Я навіть чула, як човгають коридором ноги в домашніх капцях.

Отямившись, я відвернулась від Кіпса й прошепотіла:

— Черепе! Зараз у тебе є дивовижна нагода довести, чого ти насправді вартий. Про ломик я більше не скажу ані слова, якщо ти допоможеш нам знайти Джерело.

— Он як... Спочатку погрози, потім лестощі Де твоя гідність?

— Облиш! Ти відчуваєш, де воно?

— Судячи з того, як наполегливо він сюди рветься, я вважаю. що воно десь поруч...

— Джерело десь поруч! — вигукнула я. перестрибуючи через купу трісок. — Що там, за цими розбитими шафками? Погляньмо уважніше!

Я присіла навпочіпки біля розваленої мийки й заходилась вигрібати з-під неї сміття. Кіпс із Локвудом відразу приєднались до мене, а ГЬллі з Джорджем і далі стовбичили на місці, втупившись у двері. Невеличку ділянку під мийкою ми розчистили вмить. Підлога тут геть прогнила, її дошки подекуди не сягали стін. В отворах було видно іржаві кишки водогінних рур. Я посвітила ліхтариком у темну щілину біля стіни.

Мені спала на думку Емма Марчмент із її захованим скарбом. Галі. напевно, теж ховав свій скарб—десь тут, поблизу...

— Є що-небудь, Люсі? — спокійно запитав Локвуд.

— Ось-ось буде. Скільки в нас іще є часу?

— Десь із пів хвилини.

Я озирнулась. Тінь за скляною панеллю дверей уже набувала чітких обрисів. Було видно круглу голову, здоровенне — від стіни до стіни — черево. Було чути шурхіт одягу, що терся об шпалери, й клацання зубів у величезному порожньому роті. Я навіть чула, як тріщать суглоби й кістки в колінах. що несуть на собі величезну вагу тіла.

Привид був уже біля самісіньких дверей.

Вилаявшись крізь зуби, я додала:

— Єдине цікаве місце, яке я помітила, — це щілина між підлогою й стіною. Отам, у кутку, за рурами... бачите?

Локвуд умить упав на підлогу біля мене й зазирнув у щілину.

Далі увімкнув ліхтарик:

—Так, бачу щілину... там щось блищить. Досить далеко — важко буде дотягтись...

Голлі заверещала, поглянувши на двері, до панелі яких уже притулилась велетенська біла рука.

— Джордже, прокинься! — вигукнув Локвуд, підхоплюючись. —Ходи поглянь! Тут потрібні дужі руки, як у тебе!