Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Ні, не зовсім так. Інститут, вважаємо ми, це надто вже... комерційна установа. Вигода для них важливіша за істину. Багато їхніх, як ви кажете, «виробів» не мають жодної користі. А наше Товариство об’єднує ідеалістів, пане Кабінсе. Нам потрібні певні відповіді на певні запитання. Ми б’ємося до переможного кінця — не лише проти привидів, а й проти самої смерті.

— І які ж пристрої ви створюєте, сер? — запитав Джордж. і його очі зблиснули. Я зрозуміла, що він подумав про окуляри.

— Найрізноманітніші! Наведу вам лиш один приклад. Молоді люди — такі, як ви,—щасливі, бо можуть чути й бачити надприродні явища. Літні ж люди — такі, як я. — безпорадні серед темряви. Тому ми шукаємо способи допомогти літнім людям захиститись від примарних ворогів. Ми вже досягни певних успіхів, побудували прототипи... але вони ще не готові до широкого застосування.

Джордж повільно кивнув:

— Розумію. То ви кажете, що вже побудували прототипи? Чудово...

— Саме так, — секретар зупинився перед темними дубовими дверима. — Ось ми й прийшли. Це читальна зала.

— А чим закінчилась історія з Орфеєм? — запитала я. — Він повернув собі дружину?

Секретар сумно засміявся:

—Ні, любонько. Не повернув. Він порушив ГЬдесову заборону. озирнувся, і його дружина так і залишилась у потойбічному світі. О. якби й ми могли зробити так само, щоб наші мертві друзі не покидали того світу!

Вичинивши перед нами двері й побокувавши, він оголосив:

— Представники агенції «Локвуд і К°»!

А далі, пропустивши нас уперед, пішов собі.

Читальна зала Товариства Орфея виявилась не дуже великою кімнатою. Якщо Локвудові батьки справді виголошували тут свою доповідь, то слухачів у них було не дуже багато. Темні книжкові полиці зусібіч оточували затишну кімнатку з килимом на підлозі, кількома кріслами й столиками. Пене-лопа Фіттес сиділа в кріслі біля каміна, милуючись язиками вогню. Її довге чорне волосся виблискувало, обличчя здавалось вирізьбленим з мармуру. Від того, що вона була молодша за інших членів Товариства, від її свіжості й краси в нас перехопило подих. Вона обернулась і з усмішкою поглянула на нас.

— Привіт. Ентоні. — сказала вона. — Люсі, Джордже, привіт. Проходьте й сідайте, будь ласка.

Над каміном, у позолоченій рамі, висів портрет жінки в чорній щжні з неглибоким вирізом, з ліхтарем у руці. Волосся жінки було зачесане назад, у великих очах відбивалось яскраве ліхтарне світло. Це обличчя було знайоме всім — з книжок, поштових марок, листівок, що продаються на Стренді. Знайоме й водночас анітрохи не схоже на зморене лице з фотографій у Будинку Фіттес.

Пенелопа Фіттес помітила мій інтерес.

—Так. це моя дорога бабуся, — сказала вона. — Саме вона заснувала Товариство Орфея, коли була ще зовсім молода. Я продовжую її справу, підтримуючи зусилля, спрямовані на вирішення Проблеми. Я щедро винагороджую всіх, хто виявляє в цій справі кмітливість. Саме тому я й збираюсь дещо запропонувати вам.

— Нову справу, Пенелопо? — запитав Локвуд.

— Ні, дещо більше. Я хочу зробити вам велику ласку. Я буду рада, якщо ваша агенція об’єднається з моєю.

Отак — відразу, без зайвих слів. Свою пропозицію Пене-лопа зробила з усмішкою, та її слова просто-таки поцілили в кожного з нас, мов ракета. Мені запаморочилось у голові, а Джордж мимоволі видав не вельми приємний звук. Локву-дове обличчя заціпеніло. Таким спантеличеним я ще ніколи його не бачила. Якщо його приголомшеність під час відкриття домовини пані Баррет можна було оцінити на дев’ять балів з десяти, то зараз це була тверда десятка. Десятка з плюсом. А потім Локвуд заморгав так, ніби ніяк не міг повірити її словам.

Панна Фіттес поставилась до нашого подиву з розумінням. Навіть, я сказала б, надто ласкаво.