Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

—Ви добре зробили, що відмовили їй,—зауважила вона. — Тут і сумніву немає. Пропозиція, звичайно, приваблива, але для нас найголовніше незалежність. Ми ж — «Локвуд і К°»!

— Дивна, до речі, пропозіщія, — підхопила я. — Панна Фіттес так хвалила нас... і водночас запропонувала перейти до її компанії—так ніби ми на порозі краху, а вона робить нам велику ласку. І до того ж наша відмова помітно засмутила її...

— Це типова поведінка для «Фіттес», — зазвичай ГЬллі ставилась до таких речей спокійно, навіть насмішкувато, тож такою сердитою я ще ніколи її не бачила. — У «Ротвелі» ми частенько про це говорили. Пенелопа Фіттес завжди чинить так. ніби має беззастережне право коїти все, що заманеться. Бо вона, бачте, голова найстарішої в країні агенції. До речі, її славетна бабуся поводилась так само.

— А що ти знаєш про її матір? — мені пригадалась фотографія сумної жінки в кабінеті Пенелопи Фіттес. — Вона теж колись керувала агенцією?

—Дуже недовго,—відповіла Голлі. — Кажуть, що вона була не така. Помітно лагідніша. Та невдовзі вона померла, й компанія перейшла до Пенелопи. До речі, Локвуде, якого року це сталось? Ти напевно це знаєш...

Та Локвуд далі дививсь у вікно й не ворухнувся навіть тоді, коли в нього на столі задзеленчав телефон.

Джордж промовисто поглянув на мене.

— Я не можу взяти слухавку, — відповіла я. — Я ж тут більше не працюю.

—Ти її ніколи не брала навіть тоді, коли працювала тут, — буркнув Джордж, одначе слухавку все-таки взяв. Співрозмовник йому трапився нівроку балакучий. Сам Джордж кілька хвилин лише пирхав та зітхав. Голлі тим часом узялася змітати останні порошинки з лицарського обладунку, що стояв за Локвудовим столом. Сам Локвуд і досі не ворушився.

Аж нарешті Джордж відірвав від вуха слухавку, затулив мікрофон долонею й покликав:

— Локвуде!

— ГЬл-м?

—Це знову той клятий хлопчисько Скіннер. Зі своїми балачками про привидів у їхньому придуркуватому селі. Каже, що там стало ще гірше. Як послухати його, так у них духи просто з каші за сніданком вискакують. Благає мене, щоб я ще раз попросив тебе приїхати, — Джордж трохи помовчав. — «Благає» — це означає суміш лестощів з відчайдушною лайкою. Дурниця, звичайно, та мене вона чомусь зачепила. Сам не знаю, чому. Одне слово, я сказав йому, що запитаю... — він поглянув на Локвуда, який досі так і не поворухнувся. — ГЬразд, можеш і далі собі тупитись у вікно, а я скажу тому малому, щоб він забирався під три чорти...

— Ні!!! — Локвуд підхопився так рвучко, що я розхлюпала чай, а ГЬллі збила мітелкою з обладунку шолом. —Дай мені слухавку! Це Денні Скіннер з Олдбері-Касл?

— Е-е... так. Це він. А що...

Локвуд ухопив слухавку, закинув ноги на стіл і звернувся спочатку до нас:

— Знайдіть залізничний розклад! Пакуйте торбини! Скасуйте всі зустрічі, призначені на завтра! — і заговорив у телефон: — Це ти, Денні? Так, це Локвуд... Так, ми нарешті вирішили прийняти твоє люб’язне запрошення!

Несподіване бажання Локвуда негайно вирушити до Олд-бері-Касл видалось нам дивним, якщо не сказати підозрілим, проте наш керівник уперто ухилявся від будь-яких розпитувань.

— Справа надзвичайно цікава, — тільки й відповідав він. — Цікава з будь-якого погляду. Ось, наприклад, ця історія з Тінню, що крадеться, — хіба вам самим не хотілося б її розслідувати? — Він широко всміхнувся й тут-таки змінив тем}⁷: — Та й покинути Лондон на деякий час нам не завадило б. Ми знаємо, що після цієї нічної історії з чорним ринком Вінкмени полюватимуть за Люсі — та й за нами всіма. Ми повинні заховатися в безпечному місці, аж поки весь цей шарварок ущухне.

— Я щось не дуже

боюся цих Вінкменів, — заперечила я.

— Усе може статись, Люсі... Та й будь-що тобі не зашкодить подихати свіжим сільським повітрям... — Локвуд затарабанив пальцями по столу. — А більше там поблизу немає нічого цікавого?

— Дещо є, — відповів Джордж. — Милі за дві звідти — філія Інституту Ротвела. Може, це має відношення до того, що коїться в селі?

Те саме, до речі, спало на думку й мені.

— То ви теж згадали про це? — зрадів Локвуд, чухаючи собі кінчик носа.

— Авжеж, згадали, — провадив Джордж. — І Денні Скін-нер так само, коли приходив до нас. Він ще нарікав, що Інституту байдуже до їхніх проблем. До речі, а в списку Голлі є ця філія?

— То ж-бо й воно, що є, — відповів Локвуд. — Одна з кількох в околицях Лондона. Немає, звісно, жодних гарантій, що тут винна саме ця філія... — Локвуд стенув плечима. — Та щось тут усе ж таки наводить мене на підозри. Треба буде поглянути краєм ока, що в них там діється. Та найголовніше наше завдання — очистити село від привидів. Для цього нас, власне кажучи, й запросили. Готуймось у дорогу — вирушимо завтра.