Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Решта дня минула швидко. Локвуд відрядив Джорджа до архіву — довідатись щось про село Олдбері-Касл та його минуле. ГЬллі він послав до крамниці Маллета — замовити свіжої солі, залізних стружок і домовитись, щоб усе це привезли просто до вокзалу Ватерлоо. Сам він теж вирушив у якихось справах — у яких саме, він уперто не говорив. Про те, що то були за справи, ми дізнались лише наступного ранку, коли несподівано побачили на вокзалі довготелесу худорляву постать у чорному, яка чекала нас на платформі біля торбин із замовленим знаряддям.

— Я ледве впізнав тебе, Кіпсе, — буркнув замість привітання Джордж. — Без своєї цяцькованої куртки й рапіри ти сам на себе не схожий. Ліхтарний стовп, та й годі.

Кіпс і справді помітно змінився. Можливо, через те. що він більше за інших своїх колег пишався службою в агенції «Фіттес». Оздоблена діамантами рапіра, вузенькі штани, стрибуча хода — все це аж променіло гордощами. Та сьогодні на ньому були звичайнісінькі чорні джинси, чорний светр із високим горлом і довга чорна куртка на «блискавці». Джинси були, можливо, трохи завузькі, а черевики — трохи занадто блискучі, та це вже нічого не визначало. Змінилось майже все. крім хіба що вміння навівати на інших глибочезну тугу.

— Я вже все вирішив. —сказав він. коли наш потяг поволі рушив південними передмістями Лондона. — Після тієї справи Гаїті. Коли ми перебували в домі, де жила ота огидна примарна тварюка, ви всі гасали як скажені — билися, репетували. клеїли дурнів, але принаймні щось робили! А я сидів собі з книжкою, як п'яте колесо в возі. Я вже не бачу привидів. не чую їх... Я надто старий для нашої справи. Перейшов з агентів у керівники! А хто такий керівник? Нездара, що посилає інших на певну смерть! Я знав, звичайно, про це й раніше, та коли сам опинився на цьому місці, то зрозумів: досить! Більше в агенції «Фіттес» я залишатись не можу! Пора шукати іншої роботи!

— Якої? — поцікавився Джордж. — Театральним критиком? Чи вантажником на вокзалі? В такому светрі можна стати ким завгодно.

— Єй інші дурні заняття, — стенув плечима Кіпс. — Наприклад, поїхати з вами до якоїсь глушини, як оце сьогодні. Локвуд учора сказав, що йому потрібен мій досвід, та користі з мене справді буде, як із ліхтарного стовпа. Хіба що, може, чай вам заварюватиму...

— Як на мене, ти молодець, — зауважила я, — Прийняти таке рішення — це значить не дурити самого себе.

Кіпс пирхнув:

— Тут тобі, звичайно, рівних немає. Тому, мабуть, ти й повернулась до «Локвуда і К°»...

— Просто так вийшло. До того ж я лише тимчасово...

Цієї миті потяг чомусь загримотів на рейках, а коли гуркіт ущух, Локвуд і Джордж уже сперечались, кому з них нести торбини з сіллю, а Голлі пропонувала всім печиво. Тож наша з Кіпсом розмова урвалась, я тихенько сіла біля вікна й заходилась дивитись на віддзеркалене власне обличчя, що пливло, наче привид, над сірими дахами передмістя.

І справді, як так вийшло, що я знову почала працювати з Локвудом? Невже Кіпс каже правду — і я все-таки дурю сама себе? Так, останніми днями в моїй душі щось перемінилось. Після втрати черепа, вбивства Гарольда Мейлера, смертельної гонитви Клеркенвелом мені вкрай потрібна була допомога — і Локвуд запропонував її мені. Щиро кажучи, більше тут не було на кого й сподіватись. Я прийшла до нього — і це було єдиним правильним рішенням. Та яким дивним чином одне тягне за собою інше! Спочатку мені видалось природним трохи пожити в будинку на Портленд-Роу; далі — погодитись на допомогу Локвуда в пошуках черепа; потім — вирушити разом з ним у небезпечну експедицію на ринок артефактів... А тепер мені так само природно їхати з ним до Олдбері-Касл? Можна, звичайно, знайти собі силу-силенну виправдань: я мушу ховатись від Вінкменів, розслідувати справу з Інститутом Ротвела. шукати пропалий череп, просто допомогти агенції «Локвуд і К°»... Усе це правда, та за всіма цими виправданнями стоїть одне— я просто рада бути знову разом зі своїми давніми друзями.

Такі думки снувались у моїй голові, поки наш потяг вибирався з Лондона, щоб далі помчати нас просто на село. О десятій годині ранку ми без усяких пригод уже дістались до потрібної станції.

Для тих, хто хоче краще уявити собі сцену, на якій розгортались подальші моторошні події, я х\южу сказати, що село Олдбері-Касл розташоване в мальовничій місцині на південний захід—десь миль за п’ятдесят—від Лондона. Стоїть воно на крейдяній височині, оточене з трьох боків пологими лісистими пагорбами, а з четвертого — кривулястою річкою, що ліниво несе свої води. Місцина ця досить глуха — туди можна потрапити, лише діставшись саутгемптонським потягом до дерев’яної платформи, яку тут гордовито звуть «станцією», і далі подолавши пішки розбитим путівцем три чверті милі на захід. Ні вокзалу, ні навіть поганенького будиночка на тій «станції» немає й духу — лише дірявий дерев’яний поміст, від якого й тягнеться біла крива дорога до села.