Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

За дверима панувала та лагідна, глибока пітьма, яка завжди вражає нас опівночі. Нам ледве було видно обриси залізної огорожі, що перетинала доріжку, яка вела до церкви. Поріг біля дверей готелю був кам’яний, із виїмкою посередині, протертою за кілька століть ногами тих, хто заходив сюди втамувати спрагу.

Зараз на цей поріг не ступала нічия нога — ні справжня, ні примарна. Там просто нікого не було.

— Зрозуміло, що тут його немає, — зауважив Джордж. — Він уже всередині.

Ніби у відповідь біля крісла, над самісінькою підлогою, замерехтів вогник.

— Я бачу його... — радісно й водночас перелякано прошепотів Кіпс. — Бачу!

Спочатку привид скидався на невеличку світлу кулю, не більшу за мою долоню. Пульсуючи потойбічним сяйвом, він поволі крутився, надимався, аж поки набув обрисів маленького хлопчини з тонесенькими ноженятами й рученятами.

На хлопчині були подерті курточка й штанці, а з-під курточки визирали голі груди. На блідому змореному личку виблискували круглі голодні очі. Всім нам, що стояли в залізному колі, зненацька стало важко дихати — крижане повітря кололо нам легені, давило шкіру, наче вода на великій глибині. Тіло хлопчини наполовину виступало з крісла, в якому я нещодавно сиділа; голову він схилив до грудей, а очі сяяли лагідно й соромливо.

Моє серце аж облилося кров’ю з жалю.

— Чую якісь звуки, — сказала я. — Ніби хтось лається. ГЬлос дорослий, чоловічий, дуже далекий.

— Ти хочеш сказати — дуже давній, — виправив мене Локвуд.

— Крізь залізну огорожу він пройти не міг. — зашепотів Джордж. — Отже, він увесь цей час був тут. Стукіт у двері — це відлуння якихось давніх подій. Воно повторюється в цій кімнаті щоночі.

Я поясню вам, що ми відчуваємо, вловлюючи звуки з далекого минулого. Це ніби слова, написані крейдою на нерівній стіні і майже цілком стерті. Збереглись лиш окремі рисочки, за якими ти марно намагаєшся відновити напис. Або можна порівняти це з погано налаштованим радіоприймачем — він шумить, тріщить, і ти знаєш, що цей шум повинен щось означати, але не можеш сказати, що саме. Ці перешкоди вкрай дратували мене, та понад усе мені кортіло довідатись, що ж ця дитина чула свого останнього вечора, тож я дослухалася далі. Хлопчина далі стояв на місці, а нерозбірливий чоловічий голос дедалі лютішав.

— Шкода, — нарешті зітхнула я. — Нічого не вдається розібрати...

— Не переймайся, — відповів Локвуд, що саме знімав з пояса каністри, наповнені сіллю та залізними стружками, й стежив за ГЬстем, який так і не ворушився. — ГЬловне — прослідкувати, куди він вирушить. Якщо він покине передпокій, ми подамося за ним. Це справді Осяйний Хлопчина? Як ти гадаєш, Джордже?

— Саме він. — Джордж витяг із піхов рапіру, що холодно зблиснула в примарному світлі, яке линуло від ІЬстя. — Привид Другого Типу. Найкраще його без зайвих балачок прохромити клинком.

— Я бачу його... — повторив Кіпс. — Це перший прояв, який я побачив за останні роки!

— Тільки не поспішаймо, — застеріг Локвуд. — Ми ж не знаємо, що він збирається робити.

Я помітила, що хлопчина раз по раз піднімає голову перелякано позирає в бік каміна, немовби звідти хтось говорив до нього. Поглянувши в той самий бік, я помітила темну пляму, не освітлену — на відміну від решти кімнати — примарним холодним сяйвом. Цікаво, хто ж там стояв? На жаль, дізнатись про це було неможливо — образ цієї людини, як і зміст її гнівних слів, був назавжди втрачений.

— Він ворушиться! — прошепотів Локвуд. — Будьте напоготові!

Осяйний Хлопчина тихенько поплив передпокоєм, утупившись своїми величезними очима в підлогу. Зненацька він повернув до нас, підвів голову, підняв свої тоненькі рученята. ніби захищаючись, і зник. У передпокої стало темно, й ми стояли, безпорадно моргаючи. Та мені здалося, що перш ніж потойбічне світло згасло, та сама темна пляма зрушила з місця й кинулась навздогін за хлопчиною.

— Думаєш, це все? — пошепки запитала в мене ГЬллі.

Я хитнула головою, хоч це й не мало жодного сенсу в пітьмі.

— Ні. Не поспішай...

Атмосфера в кімнаті нітрохи не змінилась. Це означало, що привид нікуди не подівся. А вже наступної миті Осяйний Хлопчина з’явився знову, визираючи з крісла часів королеви Анни — так само як минулого разу.

— Починається повторення, — зауважив Локвуд, позіхаючи. —Тепер це триватиме цілу ніч. У когось є жуйка?

— У Люсі, — відповів Джордж. — Остання. Решту я зжував. Пробач, Люсі.

Я нічого не відповіла. Я намагалася встановити зв’язок із хлопчиною. Усе було марно. Щоб зробити це, я мала відвернути увагу від усіх зайвих звуків і проникнути в глибини минулого, долаючи перешкоди, викликані залізним ланцюгом. Як і завжди, цей ланцюг стояв мені впоперек дороги, тільки додаючи проблем.

Аж тут тишу порушив голос — старечий, не дуже гучний, проте страшенно роздратований:

— Що там унизу коїться? Чому так темно?

Ми разом обернулись. На горішньому майданчику сходів бовваніла худорлява постать старого превелебного пана Скіннера, що тягся рукою до вимикача.

— Сер! — вигукнув Локвуд. — Назад, будь ласка, назад! Не йдіть до передпокою!

— Чому так темно? Що ви там робите?