Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

— Отут і ходить Тінь, що крадеться, — розповідав нам Денні. — Мала ГЬтті Флайндерс бачила, як Тінь іде кладовищем і на її поклик із могил піднімаються мерці. Гадаю, що це місце повинне бути першим у вашому списку, пане Лок-вуде. — Де й поділась його недовіра після нашої успішної розправи з Осяйним Хлопчиною; тепер цей клаповухий парубчак був нашим вірним прихильником, уболівальником і гордовито ступав поруч із нами. — Я певен, що з Тінню ви так само впораєтесь. Це ж дурниця!

— А сам ти бачив тут цю Тінь? — запитав Локвуд, роздивляючись на кам’яну дзвіницю, над якою серед блідого неба кружляли гайворони.

— Тут? Ні. Я бачив її в східному гайку, на Стрілецькому пагорбі. Бачите оцей путівець? Пройдіть ним десь із милю — й потрапите туди. До цього пагорба Тінь і вела мерців — мабуть, із нашого церковного кладовища. Всі бліді такі, розмиті, заплутані в плащі Тіні. Та ви й самі все побачите. — додав він, почувши, як зневажливо пирхнув Джордж. — Ви з нею впораєтесь, от побачите.

— Цікаво було б поговорити з Гетті Флайндерс, — зауважив Локвуд.

— Ні, не вийде. Вона потрапила в примарну пастку. Прямісінько біля власних дверей. Вийшла надвір у своїй святковій синій сукенці — і все, бідолашка, готова. Та мої слова тут будь-хто з хлопців підтвердить. Ходімо?

Поки ми йшли путівцем, тишу в Олдбері-Касл обірвав рев моторів. Чотири автомобілі — три легкові й одна невеличка вантажівка з брезентовим тентом — вилетіли з гаю, з боку залізничної станції. Перш ніж переїхати міст, вони пригальмували, потім відігнали гудками кількох гусей, що скупчи-лись на дорозі, й помчали лукою, знову піддавши швидкості. Легкові автомобілі були чорні, а на тенті вантажівки виднів лев — емблема агенції «Ротвел». Біля самісінького готелю «Захід сонця» кортеж повернув і рушив повз церкву в бік лісу на сході. З автомобілів на нас непривітно поглянули якісь похмурі чолов'яги. Потім рев ущух, і над дорогою залишилась тільки хмара пилу.

— Знову це ротвелівське збіговисько! — Денні Скіннер сердито плюнув на узбіччя. — До свого інституту помчали... А нам — дулю! Цей «Ротвел» — неправильна агенція. Не така, як «Локвуд і К°». Нічого до ладу зробити не можуть...

— Твоя правда... — обізвався Локвуд, не зводячи очей з лісу. — Денні, я прошу тебе залишитися з ГЬллі, Джорджем і Квілом. Покажеш їм тут усе, що хочеш. А ми з Люсі швиденько збігаємо на Стрілецький пагорб, де ти бачив Тінь. Я хочу сам поглянути, що там і як. Ми скоро повернемось.

Денні повів решту нашої команди далі, а ми з Локвудом дивились їм услід.

— Тебе ж насправді цікавить не Стрілецький пагорб? — запитала я.

— Що мені той пагорб? Дерева та й годі. Ні, мене більше цікавить те, що за пагорбом. Оте саме стародавнє бойовище. Ходімо.

Ми повернулись до церкви й пітпли дорогою, що вела нас із села до лісу. Невдовзі ми дістались до ветхого дерев’яного мосту⁷

, перекинутого через невеличкий струмок. Від цього мосту, як пояснив нам Денні Скіннер, було недалеко пройти між дубами й буками нагору, до того самого Стрілецького пагорба. Ліс, до якого ми зайшли, ще й досі залишався зимовим, сіро-брунатним, проте й тут відчувався початок весни — з землі пробивались яскраво-зелені стеблини, а на деревах показувався перший, ледь помітний зеленавий серпанок.

Було надзвичайно приємно й легко отак іти лісом разом з Локвудом, радіючи теплому весняному ранку. Повітря було чисте й свіже, птахи виспівували на всі лади. Локвуд мовчав. Він глибоко про щось замислився, і я знала, що це віщує нові пригоди. А я раділа вже з того, що ми йдемо разом, пліч-о-пліч.

За кілька хвилин ми дійшли до того місця, де від дороги ліворуч, у бік відкритої копальні, відходила вузька колія. На узбіччі було насипано акуратний пагорбок із каміння, на якому височів дерев’яний хрест. Під хрестом лежав букет зів’ялих квітів, а на ньому самому видніла поблякла від дощів фотографія чоловіка.

— Хтось, мабуть, потрапив у примарну пастку, — зауважила я. — Або випадково впав у копальню.

— Радше все-таки примарна пастка, — похмуро обізвався Локвуд, розглядаючи копальню. — Тут

помирають здебільшого від цього.

Ми мовчки попрямували далі й десь за пів милі побачили яскраво осяяне сонцем поле. Локвуд сповільнив ходу.

— А тут, — порадив він, — звернімо краще до дерев. Там буде безпечніше.

Звернувши з дороги і вирушивши поміж деревами схилом угору, ми невдовзі дістались до вершини Стрілецького пагорба, звідки було чудово видно всю околицю. Намагаючись не виходити з затінку, ми підкрались до самісінького краю, лягли у високу траву й заходились оглядати дослідницький центр Інституту Ротвела.

Він містився трохи віддалік, посередині рівного занедбаного поля, оточеного низькими лісистими пагорбами. Чудове місце для битви, що відбулася багато століть тому: легко було уявити два війська, що зіткнулись на цій створеній самою природою арені. Цікаве, напевно, було видовище, принаймні цікавіше за те, що нині постало перед нашими очима.