Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Правду кажучи, дослідницький центр Інституту Ротвела уявлявся мені чимось середнім між крематорієм у Клеркен-велі й скляним кубом контори їхньої агенції на Ріджент-стріт. Або принаймні величезним скупченням яскравих чистеньких корпусів, довкола яких снують десятки агентів. Проте нічого такого я не побачила. Внизу, під пагорбом, дорога повертала, вела через занедбані пшеничні поля і уривалась поблизу кількох розкиданих по голій місцині металевих ангарів. Звідси, з вершини, ці ангари скидались на невеличке стадо корів, що лягли перепочити. Ці ангари. з півкруглими покрівлями й нечисленними вікнами, мали тільки дві прикметні риси: вони були вкрай дешеві і вкрай легкі для встановлення. Майданчик довкола ангарів було вирівняно й засипано рінню. З землі стриміли два високі стовпи з прожекторами для нічного освітлення; від прожекторів аж до землі абияк теліпались ветхі дроти. Майданчик зусібіч оточувала огорожа з металевої сітки. За єдиними помітними ворітьми стояли ті самі чотири автомобілі, які нещодавно промчали повз нас. Натомість жодної живої душі видно не було.

— Якийсь непоказний цей дослідницький центр, — зауважила я.

— Справді? — тихо обізвався Локвуд, проте я вловила радісне збудження в його голосі. — Еге ж, непоказний. Зате робота тут триває серйозна. Великі тимчасові ангари за огорожею, прямісінько серед давнього бойовища. Я думаю...

— Думаєш, що це і є «місце крові»?

— Напевно. Я ладен закластись, що ота стародавня різанина є початковою точкою того, чим вони тут займаються. А от чим саме вони займаються, серед білого дня не з’ясуєш. Ця огорожа, здається, в них не дуже міцна. Завітати сюди серед ночі з обценьками — і все буде готово... — Локвуд поглянув на мене. — Спробуймо?

— Звісно, спробуймо. Там може бути череп.

— Я знав, Люсі, що ти погодишся, — він усміхнувся ще ширше. —Точнісінько як раніше...

Лежати в траві було так тепло й затишно — навіть сонце припікало менше, ніж я сподівалась... Та хоч як не хотілось мені звідси йти, пора було повертатися до села — подивитись, як там ведеться нашим колегам.

Ми знайшли їх у пивничці при готелі, де вони приголомшено сиділи в куточку за столиком. їхня прогулянка селом закінчилася тим, що половина мешканців Олдбері-Касл вибралась із своїх домівок і просто-таки закидала їх своїми відчайдушними скаргами. ІЬллі, мушу сказати, вчинила тут якнайкраще — запросила всіх селян до готелю, щоб вони спокійно розповіли там про все. Селяни приходили й свідчили, Кіпс занотовував найважливіші подробиці їхніх розповідей, а Джордж позначав кожен прояв чіткою червоною крапкою на малі. Останній відвідувач тільки-но пішов, залишивши Кіпса з цілим стосом нотаток, а Джорджева мала скидалася тепер на обличчя дитини, що захворіла на віспу. Три червоні крапки було обведено чорними колами.

— Це місця появи Тіні, що крадеться, — пояснила Голлі. — На церковному дворі, на давньому могильнику в дальньому кінці села і отут, на луці, біля хреста, де двоє дівчаток бачили «дядька, що палає». Однак Тінь — не єдина проблема. Лок-вуде. Тут стільки привидів, що я не знаю, як ми з ними впораємось.

— Оце нам і треба вирішити, — відповів Локвуд. — Будь-що роботи вистачає. Ви чудово попрацювали. Ходімо, роздобудьмо чогось до вечері, а тоді сідаймо і спробуймо розібратися в усьому, що почули.

Надвечір ми спорудили для нашої майбутньої операції справжній штаб. Підготували знаряддя, повечеряли. У готелі нам знову запропонували тельбухи, проте Джорджуже встиг зазирнути до сільських крамниць і притяг звідти пакунки з фруктами, бутербродами й сосисками в тісті. Після вечері ми знову зібрались у кутку пивнички — якомога далі від крісла, де полюбляв сидіти біля каміна старий превелебний Скіннер, — і розгорнули на столі Джорджеву малу з Кіпсо-вими нотатками. Деякий час ми уважно вивчали їх. Як і попереджала ГЬллі, це помітно протверезило нас.

— Це забере в нас якнайменше кілька ночей. — зауважив нарешті Локвуд. — Доведеться розбитись на групи й поступово пересуватись від будинку до будинку. — Він прислухався й запитав: — Що це?

— Автомобіль. — відповів Кіпс. — Хтось приїхав.

Локвуд насупився і визирнув у вікно. Аж тут двері відчинились. і до пивнички проникла хвиля холодного вечірнього повітря, що пахло лавандою, яка горіла в жаровнях перед готелем. Усередину ступив високий чоловік, і двері ляснули за його спиною.

У пивничці запала тиша. Ми всі дивилися на гостя — він був такий високий, що у дверях йому довелося нахилитись, щоб не вдаритись об одвірок. Коли ж він випростався, то мало не сягнув стелі своєю білявою чуприною. То був гарний із себе чолов’яга середнього віку, широкоплечий, вилицюватий. з міцним підборіддям. На ньому було тепле зимове пальто на хутрі, з-під якого визирав дорогий костюм, а на руках — пара зелених шоферських рукавичок. Пересувався він неквапом. уся його постать аж випромінювала безмежну самовпевненість. Оглянувши кімнату своїми яскраво-зеленими очима, він одразу помітив нас і подався до нашого кутка.