Майстер і Маргарита

- Пробачте, - після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на чужоземця, який плів нісенітниці, - до чого тут олія... та ще якась Аннушка?

- Олія тут ось до чого, - раптом заговорив Бездомний, очевидячки, вирішивши оголосити непроханому співрозмовнику війну, - чи не доводилося вам, громадянине, бувати коли-небудь в лікарні для душевнохворих?

- Іване!.. - тихо скрикнув Михайло Олександрович. Але чужоземець анітрохи не образився і від душі розсміявся.

- Бував, бував, та й не раз! - вигукнув він весело, водночас не зводячи з поета неусміхненого ока. - Де я тільки не бував! Шкода лише, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія! То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

- Звідки ви знаєте, як мене звуть?

- Даруйте, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? - Тут чужоземець дістав з кишені вчорашній номер “Літературної газети”, де Іван Миколайович побачив на першій же сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Але доказ його слави та популярності, ще вчора такий любий поетові, зараз анітрохи його не врадував.

- Перепрошую, - сказав він, і обличчя його потьмяніло, - ви не зачекали б хвилиночку? Я хочу товаришеві кілька слів сказати.

- О, залюбки! - вигукнув невідомий. - Тут так добре під липами, а я, до речі, нікуди й не кваплюсь.

- Ось що, Михайле, - зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, - він ніякий не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, що перебрався до нас. Вимагай у нього документи, бо ще втече...

- Ти гадаєш? - стривожено шепнув Берліоз, а сам подумав: “Таж він має рацію!”

- Вже ти мені вір, - засичав йому на вухо Іван, - він дурником прикидається, аби випитати щось. Ти чуєш, як він по-нашому чеше, - поет говорив і косував оком, стежачи, щоб невідомець не дав драла, - ходім затримаємо його, бо ще втече...

І поет за руку потяг Берліоза до лави.

Невідомий не сидів, а стояв коло неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт з добірного паперу та візитну картку.

- Даруйте, що я в запалі нашої суперечки забув відрекомендуватись. Ось моя візитівка, паспорт і запрошення приїхати до Москви для консультації, - вагомо проказав невідомий, проникливо дивлячись на обох літераторів.

Ті зніяковіли. “Чортяка, чув усе...” - подумав Берліоз і ґречним жестом показав, що показувати документи немає потреби. Але поки чужоземець тицяв їх редакторові, поет устиг розгледіти на картці друковане латинкою слово “професор” і початкову літеру прізвища - подвійне “В” - “W”.

- Дуже приємно, ~ тим часом знічено пробурмотів редактор, і чужоземець сховав документи до кишені.

Добрі стосунки в такий спосіб було відновлено, і всі троє знову повсідалися на лаву.

- То вас, професоре, запрошено до нас як консультанта? - спитав Берліоз.

- Так, як консультанта.

- Ви - німець? - вивідував Бездомний.

- Я себто?.. - перепитав професор і раптом задумався. - Так, мабуть, що німець... - сказав він.

- Ви по-російському здорово говорите, - зауважив Бездомний.

- О, я взагалі поліглот і знаю силу-силенну мов, - відповів професор.

- А хто ви за фахом? - запитав Берліоз.

- Я - фахівець з чорної магії.

“Оттакої!..” - шибонуло в голову Михайлові Олександровичу.

- І... і з цього фаху вас запрошено сюди? - затнувшись, поспитав він.

- Так, з цього фаху й запрошено, - підтвердив професор і пояснив: - Тут у державній бібліотеці виявлено рукописи - оригінали чорнокнижника Герберта Аврилакського, десятого сторіччя. Отож потрібно, щоб я їх розібрав. Я - єдиний на весь світ фахівець.

- А-а! Ви - історик? - з великою полегкістю та повагою спитав Берліоз.

- Я - історик, - підтвердив учений і докинув ні сіло ні впало: - Сьогодні ввечері на Патріарших буде цікава історія!

І знову вкрай здивувалися і редактор і поет, а професор поманив їх до себе і, коли вони нахилилися ближче, прошепотів:

- Майте на увазі, що Ісус таки існував.

- Бачите, професоре, - силувано посміхнувшись, озвався Берліоз, - ми поважаємо ваші великі знання, але самі в цьому питанні дотримуємося іншого погляду.

- А ніяких поглядів і не треба! - відповів чудний професор, - просто він існував, і квит.

- Але ж потрібен який-небудь доказ... - почав Берліоз.

- І доказів жодних не потрібно, - відповів професор і заговорив стишено, при цьому його акцент чомусь зник: - Усе просто: у білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана...

Розділ 2

ПОНТІЙ ПІЛАТ

У білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома половинами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат.