Майстер і Маргарита

- Достоту не знаю, - жваво відповів в’язень, - я не пам’ятаю своїх вітця-матері. Мені казали, що мій батько був сирієць...

- Де маєш осідок?

- Я не маю осідку, - ніяково відказав ув’язнений, - я мандрую від города до города.

- Це можна висловити коротше, одним словом - волоцюга, - прорік прокуратор і спитав: - Рідня є?

- Нема нікого. Я один на світі.

- Чи знаєш ти грамоту?

- Так.

- Чи знаєш якусь мову, крім арамейської?

- Знаю. Грецьку.

Набрякла повіка піднялася, затуманене стражданням око втупилось у в’язня. Друге око лишилося приплющеним.

Пілат заговорив по-грецькому:

- Отож це ти збирався зруйнувати будівлю храму й закликав до цього народ?

Цієї миті в’язень знову пожвавішав, очі його вже не відбивали переляк, і він теж заговорив грецькою мовою:

- Я, чол... - жах промайнув у очах в’язня від того, що він мало не помилився, - я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати будівлю храму і нікого не намовляв на такий безглуздий чин.

Подив виобразився на обличчі секретаря, що гнувся над низеньким столиком, записуючи свідчення. Він підвів голову, але відразу ж знову схилив її до пергаменту.

- Сила-силенна всякого люду стікається у цей город на свято. Бувають серед нього маги, астрологи, віщуни й убивці, - монотонно промовляв прокуратор, - а трапляються і брехуни. Ти, приміром, брехун. Записано ясно: намовляв зруйнувати храм. Так свідчать люди.

- Ці добрі люди, - заговорив в’язень і, поспіхом додавши: - ігемоне, - повів далі: - нічому не вчилися і попереплутували все, що я казав. Я взагалі починаю боятися, що плутанина ця триватиме дуже довго. І все через те, що він хибно записує за мною.

Запала мовчанка. Тепер уже обидва хворі ока важко дивилися на арештанта.

- Повторюю тобі, але востаннє: облиш удавати причинного, харцизе, - мовив Пілат м’яко і монотонно, - за тобою записано небагато, та записаного досить, щоб тебе повісити.

- Ні, ні, ігемоне, - весь напружуючись у бажанні переконати, говорив ув’язнений, - ходить, ходить один з козлячим пергаментом і без упину пише. Якось заглянув я у цей пергамент і жахнувся. Анічогісінько з того, що там записано, я не казав. Я його благав: спали ти, ради бога, свій пергамент! Але він вихопив його в мене з рук і втік.

- Хто це такий? - гидливо спитав Пілат і торкнув рукою скроню.

- Левій Матвій, - охоче пояснив ув’язнений, - він був збирачем податків, і я зустрів його вперше на дорозі у Віффагії там, де клином виходить фіговий сад, і розбалакався з ним. Спершу він поставився до мене неприязно і навіть ображав, себто думав, що ображає, називаючи собакою. - При цьому в’язень усміхнувся: - Як на мене, то я нічого поганого не бачу в цьому звірові, щоб ображатись...

Секретар облишив записувати й нишком здивовано зиркнув, але не на в’язня, а на прокуратора.

- ...однак, наслухавшись мене, він почав лагідніша-ти, - вів далі Ієшуа, - а врешті викинув гроші на дорогу і сказав, що піде зі мною в мандри...

Пілат осміхнувся однією щокою, вищиривши жовті зуби, і мовив, обернувшись усім тулубом до секретаря:

- О, городе Єршалаїме! Чого тільки не ночуєш у ньому. Збирач податків, слухайте лишень, викинув гроші на дорогу!

Не знаючи, як відповісти на це, секретар визнав за потрібне повторити Пілатову посмішку.

- А він сказав, що віднині гроші стали ненависні йому, - пояснив Ієшуа дивні вчинки Левія Матвія і додав: - І відтоді він став моїм супутником.

Все ще вищиряючись, прокуратор подивився на в’язня, тоді на сонце, яке неухильно підбивалося вгору над кінними статуями гіподрому, що лежав далеко внизу праворуч, і раптом з якоюсь тоскною мукою подумав, що найпростіше було б вигнати з балкону цього чудного харциза, промовивши лише два слова: “Повісити його”. Вигнати і конвой, піти з колонади всередину палацу, звеліти затемнити кімнату, впасти на ложе, зажадати холодної води, жалісним голосом покликати собаку Банга, поскаржитися йому на гемікранію. І думка про отруту раптом спокусливо майнула у хворій голові прокуратора.

Він дивився каламутними очима на ув’язненого і деякий час мовчав, болісно пригадуючи, навіщо на нещадному вранішньому єршалаїмському осонні стоїть перед ним арештант з понівеченим від побоїв обличчям і які ще не потрібні нікому запитання він мусить ставити.

- Левій Матвій? - хрипким голосом спитав недужий і заплющив очі.

- Так, Левій Матвій, - долинув до нього високий, нестерпучий голос.

- А що ж ти все-таки говорив про храм юрбі на торговищі?

Голос того, хто відповідав, здавалося, шпигав Пілатові у скроню, завдаючи нестерпної муки, і цей голос проказував:

- Я, ігемоне, говорив про те, що розпадеться храм старої віри і постане новий храм істини. Сказав так, щоб зрозуміліше було.

- Навіщо ж ти, волоцюго, на торговищі баламутив народ, розказуючи про істину, про яку й поняття не маєш? Що таке істина?

Нараз прокуратор подумав: “О боги мої! Я запитую його про щось непотрібне на суді... Мій розум не слугує мені більше...” І вкотре вже привиділася йому чаша з темною рідиною. “Отрути мені, отрути...”

І знову почув він голос: