Майстер і Маргарита

- Чи не знаєш ти часом, - вів далі Пілат, не зводячи очей з арештованого, - таких собі Дісмаса, другого - Гестаса і третього - Вар-раввана?

- Цих добрих людей я не знаю, - відповів в’язень.

- Правда?

- Правда.

- А тепер скажи мені, що це ти все вживаєш слова - “добрі люди”? Ти всіх, чи що, так називаєш?

- Всіх, - відповів в’язень, - лихих людей немає на світі.

- Вперше таке чую, - з осміхом сказав Пілат. - Та, видно, я мало знаю життя! Можете далі не записувати, - звернувся він до секретаря, хоч той і так нічого не записував, а далі продовжував до арештанта: - Це ти в якійсь із грецьких книг вичитав?

- Ні, я самотужки дійшов до цього.

- І ти проповідуєш ще?

- Так.

- А ось, наприклад, кентуріон Марк, його прозвано Щуролупом, - то він теж добрий?

- Так, - відказав арештант, - він, щоправда, нещасливий. Відтоді, як добрі люди знівечили його, він став жорстоким і нечутенним. Цікаво б знати, хто його покалічив?

- Охоче можу розповісти це, - промовив Пілат, - бо я був свідком при тому. Добрі люди кидалися на нього, як собаки на ведмедя. Германці вп’ялися йому в шию, в руки, в ноги. Піхотний маніпул потрапив у пастку, і коли б кавалерійська турма не врубалася збоку, а командував нею я, - тобі, любомудре, не довелося б говорити з Щуролупом. Це було в бою поблизу Ідіставізо, у Дівочій Долині.

- Якби з ним поговорити, - раптом мрійливо сказав арештант, - я певен, що він круто перемінився б.

- Я гадаю, - озвався Пілат, - що мало втішив би ти легата легіону, якби надумав розмовляти з котримсь із його старшин чи вояків. А втім, цього й не станеться, на загальне щастя, і першим, хто про це подбає, буду я.

У цей час до колонади прудко залетіла ластівка, окреслила під золотою стелею коло, знизилася, мало не черкнувши гострим крилом обличчя мідяної статуї в ніші, і сховалася за капітеллю колони. Можливо, їй заманулося вити там гніздо.

А поки вона летіла, в ясній тепер і легкій голові прокуратора склалася формула. Вона була така: ігемон розглянув справу мандрівного філософа Ієшуа, на прізвисько Га-Ноцрі, і складу злочину в ній не знайшов. Зокрема, не знайшов жодного зв’язку між діями Ієшуа і розрухами, що сталися нещодавно в Єршалаїмі. Мандрівний філософ виявився несповна розуму. Тим-то смертного вироку Га-Ноцрі, що його виніс Малий Синедріон, прокуратор не потверджує. Однак з огляду на те, що божевільні утопічні казання Га-Ноцрі можуть спричинити заворушення, прокуратор видаляє Ієшуа з Єршалаїма і заточує його в Кесарії Стратоновій на Середземному морі, тобто саме там, де прокураторова резиденція.

Лишалося продиктувати це секретареві.

Ластівчані крила фуркнули над самою головою ігемона, пташина метнулася до чаші водограю і вилетіла на волю. Прокуратор звів очі на арештанта й побачив, що біля нього стовпом загорівся пил.

- Усе про нього? - звернувся Пілат до секретаря.

- Ні, на жаль, - несподівано відказав той і подав Пілатові інший клапоть пергаменту.

- Що там іще? - запитав Пілат і насупився.

Перечитавши подане, він ще дужче перемінився з обличчя. Чи то темна кров надплинула до шиї та обличчя, чи щось інше сталось, але шкіра його втратила жовтизну, побуріла, а очі наче запалися.

Знов-таки завинила в цьому чи не кров, яка ринула до скронь і стугоніла там, - у всякому разі в прокуратора щось поробилося з зором. Так, примарилося йому, що голова арештанта відпливла кудись, а замість неї з’явилась інша. На цій гирявій голові сидів рідкозубий золотий вінець. На лобі видніла густо намащена кругла виразка, що роз’їдала шкіру. Запалий беззубий рот з обвислою нижньою примхливою губою. Пілатові видалося, ніби пощезали рожеві колони балкона і покрівлі Єршалаїма вдалині, внизу за садоне, і все потонуло навкруг у густющій зелені капрейських садів. Та й зі слухом сталося щось дивне - наче звіддалік програли негучно, але грізно сурми і вельми виразно почувся гундосий голос, який бундючно розтягував слова: “Закон про образу величності...”

Думки застрибали короткі, роз’єднані й незвичайні. “Пропав!”, потім - “Пропали!..” І якась зовсім недоладна серед них гадка про якесь безсмертя, до того ж це безсмертя чомусь викликало нестерпну тугу.

Пілат через силу прогнав це видиво, повернувся зором на балкон, і знову перед ним постали арештантові очі.

- Слухай-но, Га-Ноцрі, - заговорив прокуратор, дивлячись на Ієшуа якось чудно: лице прокураторове було грізним, але очі збентежені, - ти коли-небудь говорив щось про великого кесаря? Відповідай! Говорив?.. Чи... не... говорив? - Пілат протяг слово “не” трохи довше, ніж це годиться на суді, і послав своїм поглядом до Ієшуа якусь думку, що її немов хотів навіяти арештантові.

- Правду говорити легко та приємно, - зазначив арештований.

- Мені не треба знати, - придушеним, злим голосом озвався Пілат, - приємно чи неприємно тобі говорити правду. Але ти муситимеш її сказати. Тільки, говорячи, зважуй кожне своє слово, коли не хочеш не лише невідворотної, а й лютої смерті.