Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- А потім, Піп, я знов подивився в те загиджене мухами дзеркало й спитав: “Ну що ж, містере Діккенс, оскільки все це правда, то коли ви почнете писати свою першу книжку?” І сам собі відповів: “Зараз же!” А тоді накупив паперу та чорнила і оце відтоді живу мов уві сні, одержимий однією пристрастю, сповнений радісного шалу, безмірно щасливий, живу й пишу одну по одній усі ті книжки, що належать найдорожчій для мене людині - мені самому, Чарлзові Діккенсу. Я мандрую величезними обширами Сполучених Штатів Америки, спиняюся то там, то там, пишу й граю свою роль, граю й пишу, читаю лекції, думаю свої думи, то поринаючи в марення, то виринаючи з нього, всім відомий і нікому не відомий, там поживу довше, щоб дописати “Копперфілда”, там затримаюсь попрацювати над “Домбі і сином”... Часом я забиваюся на цілу зиму на якийсь глухий, завалений снігом полустанок, і нікому й на думку не спадає, що там пробуває в зимовій сплячці сам Чарлі Діккенс. А потім вигулькну, мов весняний метелик із лялечки, та й гайда далі. Часом залишаюся на ціле літо в якомусь одному невеликому містечку, аж поки виженуть... Атож, виганяють, Піп. Бо такі, як отой ваш містер Вінескі, не прощають вигадок, хоч би які земні й доречні ті вигадки були. Йому, хлопче, просто бракує розуміння. Він не тямить, що всі ми маємо робити кожен своє, аби вижити, вижити на цьому світі. Хто сміється, хто плаче, хто пробивається кулаками, хто тікає, але все зводиться до одного: людина якось існує. Світ аж кишить людьми, вони потопають у ньому, і кожен у свій спосіб силкується прибитися до далекого берега. А що ж містер Вінескі? Він існує, клацаючи своїми ножицями, і йому не зрозуміти принадності пера, чорнила та паперу, до якого лине, наче муха до липучки, моя позичена англійська душа.

Містер Діккенс спустив ноги з ліжка й потягся по свій саквояж.

- Отож я мушу складати манатки й забиратися геть.

Я випередив його і вхопився за саквояж.

- Ні! Вам не можна йти. Ви ж не закінчили книжки!

- Піп, любий мій хлопче, я ж тобі все пояснив... Хіба ти не чув?

- На неї чекає цілий світ! Ви не маєте права покинути “Двоє міст” на середині!

Він лагідно забрав у мене саквояж.

- Піп, Піп...

- Не маєте права, Чарлі!

Він зазирнув мені в очі, і, певно, вони так палали, що він аж відсахнувся.

- І я чекаю! - вигукнув я. - І всі вони там чекають!

- Хто “вони”?

- Натовп перед Бастілією. Париж... Лондон, Дувр... Гільйотина!

Я побіг до вікон і порозчиняв їх ще ширше, ніби сподіваючись, що нічний вітер і місячне світло занесуть у кімнату ті звуки та образи, і вони поповзуть по килимку й закрадуться йому в очі та вуха, і, коли легкі завіски примарно заколихались, тоді і я, і Чарлі - ладен заприсягтися - почули, як гомонить великий натовп, риплять колеса карет, як сичить, стрімко ковзаючи вниз, гостра сокира гільйотини і глухо, мов качани капусти, падають додолу голови, як лунає переможний спів, - усе це долинуло до нас із вітром...

- Ой Піп, Піп...

З очей його потекли сльози.

Я дістав з кишені олівця й блокнота.

- Ну? - мовив вимогливо.

- На чому ми вчора спинилися, Піп?

- На мадам Дефарж, що сиділа й плела. Він упустив саквояж на підлогу.

- Мадам Дефарж... так-так... ага. Пиши, Піп: “Мадам Дефарж...”

Він сів на краєчку ліжка, і руки його почали рухатись- неспокійно совалися, стискали одна одну, спліталися й розпліталися, - і він дивився на них і говорив, а я записував, і він знову говорив, усе палкіше та палкіше, і так аж до світання...

- Доброго ранку, містере Діккенс!

Я з розгону всівся на стілець у їдальні. Містер Діккенс уже впорався з половиною млинців, що чималим стосиком височіли в нього на тарілці.

Я надкусив свого млинця й побачив на столі між нами ще більший стосик списаних аркушів.

- Містере Діккенс... - мовив я. - Це “Повість про двоє міст”? Ви її... закінчили?

- Зроблено. - Містер Діккенс не підвів очей від тарілки. - Встав о шостій.

Працював як віл. Зроблено. Докінчено. Крапка.

- Ура! - вигукнув я.

Десь у далині почувся паровозний гудок. Містер Діккенс випростався на стільці, тоді раптом підхопивсь і, покинувши недоїдений сніданок, вискочив з їдальні. Я почув, як грюкнули надвірні двері, вибіг на веранду й побачив його вже на півдорозі до хвіртки, із саквояжем у руці. Він повернув до станції і йшов так швидко, що мені довелося раз по раз забігати йому наперед.

- Містере Діккенс, книжку ви закінчили, це так, але ж іще не видали!

- Доручаю подбати про це тобі, Піп.

Він швидко простував далі. Геть захекавшись, я мусив наздоганяти його.

- А як же буде з Девідом Копперфілдом?.. І з Крихіткою Дорріт?..

- Вони твої друзі, Піп?

- Ваші, містере Діккенс. А як ви про них не напишете, вони ж і не житимуть!

- Якось обійдуться.

Він завернув за ріг. Я вистрибом метнувся за ним.

- Чарлі, заждіть!.. Я придумаз для вас... нову назву! “Піквікський клуб”, атож, “Записки Піквікського клубу”!

Було чути, як поїзд під’їжджає до станції. Чарлі побіг чимдуж.

- А потім “Холодний дім”, Чарлі, і “Важкі часи”, і “Великі... - послухайте, містере Діккенс! - ...сподівання”! Ох ти ж боже мій!..