Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Він був уже далеко попереду, і мені лишалося тільки гукати йому навздогін:

- Гаразд! Ідіть собі! їдьте! А я знаю, що мені робити! Не буду я більше вас читати, ви цього не гідні! Не буду! І не думайте, що я тепер стану дочитувати “Повість про двоє міст”! Дзуськи! Не стану! Ніколи!..

На станції забамкав дзвін. Паровоз засичав парою. Але містер Діккенс сповільнив ходу. Потім спинився посеред тротуару. Я підійшов і став, дивлячись йому в спину.

- Піп, - тихо мовив він, - ти це серйозно кажеш?

- Ех ви! - вигукнув я. - Та ви... ви просто... - Я шукав у пам’яті потрібних слів і зрештою натрапив. - ...просто тьху! Плюнути й розтерти!

- Та ти що, Піп!

- Що, що! Начхати мені, що там буде далі з тим Сідні Картоном!

- Це ж найкраща річ з усіх, які я досі написав. Тобі треба прочитати її, Піп.

- Чому це?

Він обернувся й поглянув на мене великими сумними очима.

- Тому що я написав її для тебе.

Мені тільки й стало сили тихо огризнутися:

- То й що?

- А те, - відказав містер Діккенс, - що я вже спізнився на поїзд. Наступний буде через сорок хвилин...

- Тоді ви маєте час.

- На що?

- На те, щоб познайомитися з одною людиною. Познайомтеся з нею, Чарлі, і тоді я дочитаю вашу книжку... Нам туди, Чарлі, отуди.

Він знову спинився.

- Туди? До бібліотеки?

- Десять хвилин, містере Діккенс, дайте мені десять хвилин. Усього десять, Чарлі, зробіть ласку.

- Десять?

Та зрештою він дозволив мені провести себе, мов сліпого, сходами бібліотеки, і ми разом тихенько прослизнули в двері.

У бібліотеці було наче в кам’яному кар’єрі, над яким десять тисяч раків не випадало дощу.

Прислухаєшся в один бік - тиша.

Прислухаєшся в другий - анішелесь.

Здавалося, там пролягла смуга часу між уже зробленим і ще не зробленим. Ніхто там не помирав. Ніхто не народжувався. Бібліотека з усіма її книжками просто була.

Ми - містер Діккенс і я - стояли на краю тієї тиші й чекали.

Містер Діккенс тремтів. І мені раптом спало на думку, що за ціле літо я ні разу його тут не бачив. Мабуть, він боявся, що я зараз поведу його до полиць з романами і там стоятимуть усі його книжки - вже написані, надруковані, оправлені, випущені в світ, не раз видані читачам, прочитані й знов поставлені на полиці.

Та не такий я був дурний. І все ж таки він узяв мене за лікоть і прошепотів:

- Піп, навіщо ми прийшли? Ходімо звідси. Тут же... - Прислухайтесь! - прошепотів я.

Десь далеко, за рядами полиць, було чути такий звук, наче там переверталась уві сні велика міль.

- Бог мені свідок, - мовив містер Діккенс, розширивши очі, - я знаю, що воно таке.

- Авжеж.

- Добре знаю цей звук, - додав він, дослухаючись, і кивнув головою. - Там хтось пише.

- Ваша правда, сер.

- Пише пером... І пише...

- Ну-ну?

- Вірші! - пошепки вигукнув містер Діккенс. - Атож. Побий мене бог, Піп, десь там далеко, наче ген під водою, хтось пише вірші. Ось послухай! Чуєш? Розгін, розгін, стоп, і знов розгін, і знов, і знов... То не цифри, Піп, не числа, не якісь там сухі матерії, ти чуєш, як легко біжить перо, як воно пурхає по папері? То поезія, богом присягаюся, сер, то, безсумнівно, поезія!

- Мем! - покликав я.

Міль затихла.

- Не заважай їй! - цитьнув на мене містер Діккенс. - Сполохаєш натхнення. Нехай собі пише.

Міль знову заворушилася.

- Мем! - покликав я ще раз, тихо, але вимогливо.

У проходах між полицями зашурхотіло.

І ось вона з’явилася перед нами, головна бібліотекарка, жінка непевного віку - не молода й не стара; непевного кольору - не смуглява й не бліда; непевного зросту - не низька й не висока, але досить тендітна; жінка, що часто розмовляла сама із собою в сутіні між припалих порохом полиць, ледь чутно, ніби там шелестіли сторінки книжки, і пересувалася зовсім безгучно, мов на невидимих коліщатах.

Вона простувала до нас, і її обличчя було мов притінена лампа, а погляд ніби освітлював їй дорогу. Уста її ворушилися, перебираючи слова у місткому сховищі за її замріяними очима.

Чарлі пильно читав з її уст. Тоді кивнув головою. Він чекав, поки вона зупиниться і її погляд упаде на нас. І все-таки це вийшло несподівано. Вона аж охнула й засміялася сама із себе.

- А, це ти, Дуг, і з тобою... - Вона впізнала Чарлі, і очі її потепліли. - Ви ж друг Дуга... містер Діккенс, так?

Чарлі дивився на неї з такою німою побожністю, що я аж злякався.

- Містере Діккенс, - мовив я, - познайомтеся з...

- “Мене не спинить навіть Смерть...” - проказав напам’ять Чарлі, приплющивши очі.

Бібліотекарка закліпала очима, і чоло її побіліло, так ніби лампа засвітила ясніше.

- Міс Емілі, - сказав він.

- Її звуть... - спробував заперечити я.

- Міс Емілі. - Він простяг руку й доторкнувся до її руки.

- Дуже приємно, - мовила вона. - Але як ви...

- Як угадав ваше ім’я? Та боже мій, мем, я ж чув, як ви десь там писали - розгонисто, натхненно. Так пишуть тільки поети!

- Та що ви, то пусте.

- Вище голову, сміливіше, - лагідно сказав він. - То не пусте. “Мене не спинить навіть Смерть” - чудовий, першорядний вірш.

- Мої власні вірші такі вбогі... - збентежено промовила вона. - Отож я переписую її, щоб повчитися.

- Переписуєте кого? - ляпнув я.

- Дуже добра наука.